maryna hrymych across canada: # 9. «Eкватор». Поїзд Торонто-Вінніпег, 30 червня

Знаєте, є такий студентський звичай: «екватор» називається. Він існує в країнах, де навчання в університеті унормоване в часі: рівно п'ять академічних років – п'ять курсів. І от на третьому курсі, посередині терміну навчання в університеті, влаштовується свято, що називається «екватор», іншими словами, середина. Провчившись півтерміна в університеті, ти можеш з полегкістю зітхнути: найтяжче позаду, і тепер можна розслабитися! Свято влаштовується в гуртожитку і відзначається з усією дурістю і розгульністю. Специфікою студентського «екватора» є те, що обов'язково мають бути присутні так звані ритуальні бешкети: щось треба розбити, добряче випити, слухати свою музику так, щоб дошкулити всім навколо, не дати сусідам поспати, набити одне одному пику і т.д. Чим бешкетніше проходить свято, тим міцніша запорука, що наступна половина навчання буде успішною і легкою.

Канадський Трен Українських Піонірів так само мав свій «екватор», звичайно, дещо помірніший: середній вік учасників – далекий від студентського. І припав «тренівський екватор» якраз на відтинок дороги від Торонта до Вінніпегу, а точніше на першу з ночей, проведених у поїзді. Щоправда, ним повністю насолодилася лише одна частина команди, інша, після важкого дня в Торонто, спала, як убита.

Поїзд від Торонта до Вінніпегу їде 35 годин: дві ночі і цілий день. Виїхали ми 30 червня увечері, а прибули 2 липня вранці. День Канади, отже, ми святкували в поїзді.

Юрій Фотій святкує День Канади
Фото Марка Левицького

Звичайно, в такому доброчинному товаристві, як товариство сучасних українсько-канадських піонірів, повинен був виявитися свій «зачинщик» свята. Ним виявився Юрій Фотій, який пожертвував своїм купе задля громадського блага. Саме там він створив «Український дім» з усією креативністю, на яку здатен стоматолог, який вирвався на волю з стоматологічного кабінету. Достойну творчу компанію у створенні «Українського дому» йому склали Юрій Стадніченко, Наталя Кулінич-Колач, Олександр Данилейко. Всі інші лише насолоджувалися плодами їхньої праці: «вишуканим дизайном», українською музикою і..., як би це назвати поделікатніше... давайте назвемо це «безмежним польотом української святкувальної фантазії».

Олександр Данилейко в "Українському ДОмі" Юрія Фотія
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011

Схожі? Юрій Стадніченко з бюстиком Тараса Шевченка на плечі.
"Український дім" в потязі Торонто-Вінніпег-Ванкувер.
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011

Дизайнерська знахідка Юрія Фотія:
українська таранька на гачку в купе
Фото Марка Левицького

«Українська ніч» в поїзді Торонто-Вінніпег відбулася з 30 червня на 1 липня, тепер, заднім числом, можна сказати, що команда Канадського Трену Українських Піонірів не осоромила давній студентський звичай «екватор», і, можна сказати, внесла достойні інновації в традицію, які українське студентство може запозичити як безцінний культурний досвід.

Їм явно хтось заважав спати вночі.
І хто ж то міг бути?
Фото Марка Левицького

Уранці основний склад Canadian Train of Ukrainian Pioneers чекала приємна несподіванка: в поїзді, виявилася група незнайомців у вишиванках, яку ми відразу ідентифікували, як «своїх». І справді, це були паломники, які вирішили приєднатися до нас, аби проїхатися історичним шляхом наших земляків. По-перше, до нас приєдналося «тріо Гарасим» - дві сестри (Оля і Ганна) і донька/племінниця Калинка. Це українське жіноче суцвіття прикрасило Canadian Train of Ukrainin Pioneers. До слова сказати, що вони володіли найбільшою серед учасників «історичного потягу» колекцією вишиванок, які вони уміли по-особливому гарно носити; найдзвінкіший і наймилозвучніший сміх лунав з їхнього боку, а Калинка – не просто була наймолодшою учасницею потягу, а й вродженою актрисою. Маємо на неї великі «голлівудівські» плани.

Тріо "Гарасим"
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011 р.

Калинка, як і личить чемній українській дівчинці: з мамою,
книжечкою, "тайстрою" і у вишиванці
Фото Марка Левицького

А по-друге, до нас приєдналася ще одна торонтонська родина – Розлин. Це дуже цікаве сімейство: «мішане подружжя» - українка пані Валентина і пан Віктор – нащадок німецьких місіонерів з Південної Африки, інженер на пенсії, – і один з їхніх синів Филип. Пан Віктор був єдиним неукраїнцем в нашій команді, однак його інтерес до українсько-канадської культури (виховання української жінки!), його інтелігентність і витримка нікого не лишила байдужими.

З Филипом я була знайома ще раніше: він і його відеокамера є частими гостями на культурних акціях в «Золотому Леві». 1 липня я випадково його здибала, прогулюючись в містечку Hornepayne, де поїзд Торонто-Вінніпег-Ванкувер ось уже багато десятків років робить тривалу зупинку.

Филип Розлин на станції Hornepayne.
Фото Марини Гримич,
1 липня 2011 р.

Але про цю зупинку треба розповісти докладніше. Для людей, що приїхали з України, а також для канадців, що живуть у великих містах, відвідини Hornepayne стали своєрідним культурним шоком.

Отже, все було так. Їдучи поїздом, ми почули оголошення: передбачається тривала зупинка на станції Hornepayne; запрошуємо вийти і прогулятися по downtown. Слово downtown всіх зворохобило. Ми оживилися, збадьорилися і, заінтриговані, приготувалися до зустрічі з даунтауном, який нас чекав серед канадської лісово-озерної глушини.

Так привітав нас downtown залізничної станції
Hornepayne (ON)
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011 р.

Олесь Доній глибоко вражений downtown-ом.
Фото Марка Левицького,
1 липня 2011 р.

Учасники поїзда насолоджуються бурним життям
downtown-a на День Канади
Фото Марка Левицького,
1 липня 2011 р.

Навіть досвідчена Леся Савчук, яка на цій станції не вперше,
дещо розгубилася.
Фото Марини Гримич, 1 липня 2011 р.

Лише вийшовши з поїзда, ми оцінили тонкий канадський гумор. Бо downtown-ом виявилася залізнична станція, дві мініатюрні крамнички, дві вулички навхрест, на кожній з яких, на відстані 100 м одна від одної, - дві церкви (не сподівайтеся, неукраїнські), пожежна станція, бібліотека (?!). Всюди велика кількість машин (переважно позашляховиків), недбало запаркованих впоперек і по діагоналі, які складають враження (а деякі реально є такими) покинутих назавжди напризволяще.

Життя в Hornepayne.
Фото Марини Гримич
1 липня 2011 р.

Стара вивіска. Де що є (або було):
Фото Марини Гримич,
1 липня 2011 р.

Життя в Hornepayne. Одна з місцевих церков.
Навіть у такій глишині в Канаді дбають про
людей в візочках: зверніть увагу на сходи до входу церкву.
Фото Марини Гримич

Але головною прикметою «даунтауна» було те, що він (як і все містечко) був абсолютно мертвий. І навіть червона дата календаря – День Канади – не давалася взнаки: ніде не було ні сліду всезагального щастя.

Зачароване місто. Мертве. Як у казці.

Зачарований Hornepayne.

Фото Марини Гримич

1 липня 2011 р.

Єдине місце, де щось ворушилося – це був один з мініатюрних магазинчиків, який, очевидно, відкривали саме для тих, хто робить зупинку на станції...

Ми зайшли в крамничку не за потребою, а з цікавості: що там продається? Адже відомо: перемінивши приказку «скажи, що ти їси, і я скажу хто ти», вийде: "скажи, що продається в місцевій крамничці, і я розкажу все про мешканців села (містечка)".

У репертуарі крамнички, окрім всякого потрібного непотребу (чіпси, безалкогольні напої і пиво, дитячі іграшки, жувачки, цукерки, засоби від комарів, прокладки, батарейки, собачий корм (обивательський стандарт), кидається в око велика кількість кічової релігійної продукції: ангелочки всіх розмірів і призначень, листівки, книжечки жіночих релігійних віршів, примітивний тлумачних бібілії, картинки, шкатулки, свічки, в тому числі музичні, з релігійними зображеннями. Все це має цілком відчутну цільову аудиторію: жіноцтво. Отже, життя жіноцтва в цьому містечку крутиться навколо церкви: старий патріархальний спосіб життя.

Що ж чоловіки роблять у цьому містечку? Судячи з полиць в магазинчику, чоловіки тут активно рибалять і п'ють пиво.

Дика природа навколо Hornepayne. І так -десятки тисяч кілометрів навкруги,
лише без "залисин" вирубаних лісів
Фото Марини Гримич

Власне, таке воно життя в цій глушині: робота чи її відсутність, рибалка, можливо, полювання, вірний друг пес і церква. Все роками крутиться навколо залізничної станції, яка колись була важливим вузловим пунктом для переправки деревини. Вахтанг Кіпіані звернув мою увагу на газету, що видається для місцевої аборигенної (індіянської) спільноти, частина тексту на мові – дене. Отже, тут, окрім «білого» населення, ще збереглися автохтони. Такі висновки щодо містечка серед nowhere ми зробили за індуктивним методом.

За час перебування в Канаді мені довелося побувати в багатьох таких містечках. Люблю я їх. Вони тут називаються towns, але, за українською адміністративною системою, вони б називалися селища.

Мене заворожує ця Канада, не схожа на ту, яку ми знаємо, не така, в якій ми живемо. Але вона реально існує. Вона не менш реальна, аніж Ванкувер і Торонто.

Саме в таких глухих місцевостях проходило життя наших земляків першої та другої імміграційних хвиль. Порівняно недалеко (за канадськими стандартами) від місця, де ми зробили зупинку, тобто в північно-східному Онтаріо, є місцевість, де й досі збереглася активна українська громада.

Так, якби наш поїзд ішов трохи південніше, то потрапив би до Thunder Bay, де є своя українська історія (http://www.thunderbay.ca/Assets/Living/Heritage/docs/Ukrainian+Orthodox+Church+of+the+Assumption+of+the+Blessed+Virgin+Mary.pdf), і де є досі українське церковне життя (http://www.holycrosstbay.com/), ресторанчик (http://www.restaurantsource.ca/restaurant/Port-Arthur-Ukrainian-Prosvita/Thunder-Bay/Ontario/8073457118/), український танцювальний ансамбль (http://www.zorya.ca/).

Хто розповідає про Thunder Bay, кажуть: "це дуже далеко!". Навіть за канадськими мірками далеко. Якось я летіла в Едмонтон дешевим рейсом, а це значить з кількома посадками. Одну з посадок було здійснено в Thunder Bay. Згори – це класична дика Канада з лісами, озерами. Щоб жити там, треба любити життя в природі: таборувати, полювати, рибалити, і треба дуже не любити великі міста. Власне, мешканці маленьких міст і селищ не люблять ні великі міста ні мешканців великих міст. І не лише в Канаді.

З околиць Thunder Bay походить одна моя дуже гарна приятелька – законодавиця моди в північноамериканській кухні Маргарет Дікінсон (http://en.wikipedia.org/wiki/Margaret_Dickenson). Її кулінарною спеціалізацією є дипломатичні прийняття: багато років вона була дружиною посла Канади, і об'їздила з ним багато країн світу. Зараз вона є – топ-авторитетом в галузі дипломатичних прийнять, я особисто взяла в неї кілька інтерв'ю і майстер-класів. Отже, навіть народившись в тій далекій далечині, можна зробити чудову кар'єру.

Взагалі північно-східне Онтаріо – ми навіть не підозрювали – це шалено красива дика територія, улітку - з майже білими ночами. Так, о дев'ятій вечора ще сяяло сонце.

Північне вечірнє сонце. Десята вечора. Вигляд з панорамного вагона.
Фото Марка Левицького

Наші "солов'ї": Ярослав Джусь, Ігор Осташ і Нталя Колач-Кулінич святкують День Канади
Фото Марка Левицького

Ми якраз українською піснею відзначали День Канади в панорамному вагоні. А коли сонце почало заходити, машиніст пригальмував поїзд і зупинився серед благословенної канадської дикої природи, над зачарованим північноонтарійським озером. Він це зробив навмисно для того, щоб пасажири змогли насолодитися північною красою і вдоволь пофотографувати, чим ми і скористалися.