Thursday 14 July 2011

#4. Монреальський марафон (Монреаль, 25 червня 2011 р.)



... На вокзалі в Монреалі нас зустрічала «Зустріч». (Майже поетичне речення).
Молода монреальська "Зустріч".
Фото Марини Гримич 
Монреальський хліб-сіль смакують Ігор Осташ і Микола Томенко.
Фото Марка Левицького
Спільне фото на монреальському вокзалі.
Фото Марка Левицького

«Зустріч» - це монреальська організація для підтримки новоприбулих українців. Так, саме вони взялися за організацію акцій «Канадського поїзда українських піонерів» в цьому місті. До них долучилися також громади кількох монреальських українських церков, а також мила громада з містечка Лашін з-під Монреалю.
Дивовижна річ, яка сталася лише в Монреалі: цей поїзд був зорганізований на пошану тих українців, що колись приїхали до Канади. Це був акт солідаризації українців з України з канадськими українцями. Але найбільше нам допомогли українці, які щойно прибули з України в Канаду. Саме вони своєю підтримкою проекту показали свою солідарність з усіма трьома попередніми хвилями імміграції до Канади. «Четверта хвиля» – це люди, яким зараз в Канаді найважче, вони проходять всі етапи культурної, економічної і соціальної «акліматизації», вони постійно перебувають (і ще довго перебуватимуть) у процесі пошуку свого місця в новій країні і самоутвердження в ній як нових громадян. Їм усім бракує грошей і стабільності. Однак саме вони – і треба сказати не лише в Монреалі, а по всій Канаді – відгукнулися на проект на пошану українців в Канаді. Скажу до слова, Марійка Бурмака сказала мені якось: «Мені було приємно, що мої диски, які я привезла з собою, переважно купляли представники Четвертої хвилі. Це люди, які не мають зайвої копійки і які, в принципі, знають як «скачати» цей диск з Інтернету...» В тому то й річ, що це є виявом української солідарності. Так само, як виявом української солідарності був проект Canadian Train of Ukrainian Pioneers.
Мені Монреаль два кілька уроків. Перший урок такий. Спілкуючись з молодими, розумними представниками «Зустрічі», я зрозуміла, що пишаюся тим, що Канада – країна, якій, здавалося б не бракує нічого, - запрошує до своїх університетів молодих інтелектуалів з України. Україна досі продукує потужну інтелектуальну силу, в якій дуже зацікавлена Північна Америка. І не треба нарікати, що мовляв, з України «витікає мозок». Це абсолютно не так. Нас, таких, в Україні багато. Бо в нас потужна освіта, потужна школа. І ми раді ділитися своїм інтелектуальним скарбом з усім світом. А ті люди, які залишаються в іншій країні, зокрема в Канаді, є тут не вигнанцями, не біженцями, яких з гуманістичних мотивів прихистила чужа держава, а востребуваною силою, професіоалами своєї справи, і водночас достойними амбасадорами своєї країни в своїх маленьких галузях.
Монреаль дав мені ще один урок: я мала можливість ще раз оцінити що таке українська церква в Канаді. Узяти хоча б особистість першого українського католицького владики в Канаді блаж. Никиту Будку! Скільки всього йому вдалося зробити за своє перебування в Канаді! «Знаки» його діяльності ми зустрічали всюди – від Монреалю (Українська католицька церква св. Архистратига Михаїла) до Едмонтону (де ми поклали квіти його пам'ятнику біля Українсько-католицької Катедри св. Йосафата). І за це (в тому числі) його було вислано після 1939 р. в табори Караганди, де він і помер.
А скільки священиків, яких ми навіть імена не пам'ятаємо, приїжджали до українських першопоселенців, мерзли в преріях, мандруючи від фарми до фарми (є навіть свідчення з Альберти, як священик заснув  і замерз на возі, поки його привезли до пункту призначення), хрестили, одружували, відспівували, будували церкви, організовували громади, вчили, повчали, сповідали, наставляли на путь істинний, раділи разом з усіма і плакали, писали історію... Наприклад, в відвіданій нами українській католицькій церкві архистратига Михаїла в часи депресії охопила криза. На допомогу приїхав чин святого Василія Великого, відомий своєю підприємливістю і активною  культурницькою діяльністю. Звдяки братам-василіянам були виплачені борги церкви, і вона успішно продовжила своє існування.
Взагалі жодна світська організація, навіть якби й хотіла, не могла б зробити стільки в Канаді для української справи.
Саме українська церква є ПОСТІЙНИМ оплотом українства в Канаді. Не заперечую, що організації в різний час відіграли і відіграють важливу роль в українському житті цієї країни (згадаймо хоча б Пласт і СУМ в 60-70-і рр.!  Я щиро захолююся тим, що вони зробили). 
Фото Марка Левицького
Монреаль, 25 червня 2011 р.


Однак  багатьом іншим організаціям властива закономірність: з живої ініціативи вони переростають в бюрократичну структуру, і, відповідно, деградують...
Коли я побачила отця Ігоря Куташа (The Rt. Rev. Mitred Archpriest Dr. Ihor G. Kutash), настоятеля української православної церкви св. Покрови в Монреалі, який, як завжди з приязною посмішкою зустрічав команду Canadian Train of Ukrainian Pioneers, я ще раз (вже вкотре!) сказала собі, що українська церква і її служителі, українські священики, завжди були, є і будуть, живим, істинно народним осередком українства в Канаді і часто (на жаль) останнім (і треба визнати, добре організованим) форпостом українськості на асимільованих територіях.
З такою самою посмішкою, як о. Ігор Куташ зустрів нас, він зустрічає і підтримує новоприбулих з України, так само активно він веде просвітницьку роботу, має свою радіопередачу, а під час відпустки їде на свою рідну околицю в Smoky Lake (AB), на фарму, де він виріс. Його українська мова свіжа, багата, природна.
О. Ігор Куташ та о. Петро Ґаладза
Фото Марка Левицького

Під час короткої служби Божої в українській православній церкві св. Покрови, яку відправляв о. Володимир Кушнір (Very Rev Fr. Volodymyr Kouchnir), член нашої команди canadian Train of Ukrainian Pioneers др. о. Ґаладза (Very Rev. Dr. Peter Galadza), до речі, греко-католик, відразу підключився до хору дяків, і це ще раз довело, що нам, українцям з України, є чому повчитися в українців Канади, передусім толерантності, в тому числі конфесійній.
У церкві нас нагодували смачним сніданком, спонсором якого був не українець, а квебекець. Як ми побачимо з нашого наступного досвіду, квебекці (на наше здивування) чудово вітали учасників Canadian Train of Ukrainian Pioneers і захоплювалися самою її ідеєю.
Українська католицька церква св. Духа
Фото Марка Левицького

Українська католицька церква св. Духа готується до шлюбу
Фото Марка Левицького

Зверніть увагу на табличку...
Фото Марка Левицького



Під час відвідин української католицької церкви св. Арх. Михайла (Very Rev. Ihor Oshchipko), нас охопило відчуття величезного естетичного і інтелетуального задоволення: ми були вражені тим, як священики і прості прихожани бережливо ставляться до історії своєї церкви, яка готується до свого столітнього ювілею.  Власне, з таких українських острівків, як Українська католицька парохія св. Архистратига Михаїла і складається велика канадська Україна.
Чудова виставка, сайт
http://www.pbase.com/saintmichaels/stmichaels,
докладно розповідають не просто про історію церкви, а й про історію її громади,  просто про життя людей, це є маленький клаптик української історії в Канаді.
Так зустрічали Посла в Українській католицькій церкві св. Михйла
Фото Марка Левицького


Українська католицька церква св. Михаїла в Монреалі

Ще однією приємною несподіванкою для учасників Canadian Train of Ukrainian Pioneers стали відвідини містечка Лашін (Lachine) під Монреалем. Сюди приїхали українці ще на початку ХХ ст. Це були буковинці переважно з Сучави, які вже в 1911- 1916 роках побудували свою першу церкву, назвавши її «Греко-Православна Буковинська церква св. Івана з Сучави» (The Saint John of Suchawa Bukowinian Greek Orthodox Church). (До слова скажу, назви перших українських церков в Канаді – це культорологічна поема).
Після війни велика хвиля українських іммігрантів заселила це чудове містечко. Саме вони побудували (уявіть собі, в складні 1950-і рр.) церкву, яка за висловом о.др. Ґаладзи, за своєю архітектурою є найвеличнішою  в усій північній Америці. Уявіть собі, що таке 1950-і рр. для так званої «діпістської імміграції»: вони приїхали до Канади максимум з двома валізками на родину, їм треба було починати життя з нуля, їм треба було навчитися любити нову батьківщину і при цьому не втратити своєї самобутності. І от вони, ці гнані і голодні, збирали по долару на церкву, яка стала однією з найошатніших в усій північній Америці. Візьміть до уваги, що це не Монреаль, і не Торонто, українська громада в Лашіні нечисленна. Але вони це зробили!
Українс0ка католицька церква св. Василія Великого в Лашіні
Ідеться про церкву святого Василія Великого. Саме там нас там гостила лашінська (без перебільшення можна сказати, «знаменита!») громада вишуканим підобідком.
Невеличка, але гонорова, лашінська українська громада зробила ще один вчинок, який може стати прикладом для всієї східної Канади: вона поставила в своєму маленькому містечку пам'ятник Іванові Франкові. Я Вам повинна сказати як людина, яка провела в Канаді майже п'ять років: це є феноменальний факт. Взагалі, у східній Канаді, де знаходяться всі найбільші урбаністичні осередки українців, справа з українськими пам'ятниками, м'яко кажучи, «не склалася». Про це ще буде іти мова далі у зв'язку з пам'ятником Шевченку в Оттаві. Зараз хочу лише підкреслити, що маленькому українському Лашину – наша глибока шана.

Сашко Лірник з лашінськими дітками біля пам'ятника Івану Франку в Лашині
Фото Марини Гримич

Обов'язковим місцем відвідин для Canadian Train of Ukrainian Pioneers є місця, пов'язані з історією канадської залізниці. Тож невипадково, що ми, дещо потомлені і виснажені «монреальським марафоном», при кінці дня опинилися в Канадському Музеї залізниці. Взагалі канадські музейники молодці. За час нашої подорожі я переконалася, як добре в Канаді розвинений такий вид музейництва, як музеї індустріальної історії. Канадський музей залізниці має свої експонати (якщо бути точнішим, то «експонатища») і на відкритому просторі і під дахом! Я із задоволенням зайшла в паровоз і доторкнулася до металевих деталей і згадала сімейну історію: мій прадід був машиністом на залізниці. Це було в кінці ХІХ ст. А на той час машиніст паровоза – це була інженерна спеціальність. Він ходив на роботу (і був на роботі!) в білих рукавичках! А додому приносив щомісяця як зарплату стопку золотих монет.
Канадський музей залізниці. Паровоз
Фото Марини Гримич
Таким також був залізничний транспорт в Канаді...
Фото Марини Гримич

Спальний вагон зразка 1890 р.
Фото Марини Гримич

Я просто заворожена індустріальною культурою України.
Українці, наша індустріальна історія просто шикарна: починаючи з народного промислу – чумацтва, продовжуючи нашими млинами, кузнями, а пізніше цукровими заводами, залізницею... Ну чому ми хочемо мати в музеях лише вишиванки і писанки? Чому ми в кожному музеї оплакуємо себе і обсипаємо попелом голову? Гайда за канадцями! Зробімо нашу історію культури різноманітнішою і оптимістичнішою!
Екстренних ситуацій в Монреалі не помічено, хіба що др. Юрій Фотій загубив на вокзалі свою трембіту, яка успішно була знайдена через кілька днів. В Канаді нічого не губиться!

1 comment:

  1. Я просто заворожена Вашим описом! Таке враження, що зараз сама вирушила в цю мандрівку і бачу все своїми очима))). Відірватись неможливо просто....дякую

    ReplyDelete