З Оттави Канадський Трен Українських Піонірів (Canadian Train of Ukrainian Pioneers) їхав треном (каламбур) класу «Ренесанс». Перед подорожжю нас настійливо питали: що це за штука - «ренесанс-вагон»? Ми ніяк не могли дохідливо цього пояснити, бо й самі не знали. А виявилося, що під «ренесансом» малося на увазі технічне обладнання вагону. Не можу сказати, що це був ренесанс в стилі high-tech, але принаймні на зупинках можна було користуватися інтернетом.
Пейзаж за вікном, чесно сказати, стандартний, приблизно такий, як з вікна машини на відтинку Оттава-Торонто. Подорож триває близько п'яти годин. Тобто якраз був час, щоб вдатися в філософствування, скажімо, про Торонто...
Отже, Торонто...
 |
| Вечірнє Торонто. Фото О.Карасeвича, 2007 |
Для людей, що виросли в Європі, всі північноамериканські міста здаються дуже занудними. В центрі (не обов'язково географічному) розташований стандартний downtown, нафарширований банками, офісами, ресторанами і шопінг-центрами, а навколо нього розкинулися на тисячі кілометрів «спальні райони», за стилем життя - просто села, де живуть міські жителі в одно-двоповерхових «карткових» будиночках з хорошим або поганим газоном, з хорошим або поганим поливом, з собакою або кицькою в хаті; в кожному такому «селі» обов'язковою є «плаза» або шопінг-центр з обов'язковим стандартним Walmart-ами і супермаркетами. Словом, нема за що оку зачепитися.
Проте, треба визнати, північноамериканський downtown має свою магію, свою загадку, яка полягає у специфічному циклі життя: вдень в ньому живуть «небожителі» або «майже небожителі» і люди, наближені (або ті, які хочуть наблизитися) до них, а увечері небожителі з downtown зникають і натомість з'являється undeground, - армія безробітних, безхатніх, бездольних і безрідних – чим більше на північ Канади, тим більше аборигенного населення, чим більше на південь (Сполучених Штатів), тим більше чорного населення і латиносів з більшою або меншою долею white trash (прошу вибачення за не дуже толерантну термінологію: я зовсім не хочу образити людей, які волею долі або за власним бажанням - так, серед них є і такі, - ведуть вуличний спосiб життя. Навпаки, я маю багато друзів серед цих людей. Просто як етнограф-антрополог, я називаю явища своїми іменами). У downtown бездольні-безрідні панують до ранку. Це їхній час володіння територією. І бажано увечері чи вночі не потикатися в downtown обивателям і самим «небожителям», бо в цей час це – чужа, ворожа для них територія. А вранці, за законами казки, як тільки прокукурікає перший півень, андеграунд зникає андер граундом, і з першими променями сонця в downtown-і з'являються чистенькі, акуратненькі, щойно з душу і після вживання півлітра напою під назвою «кава» - денні мешканці. В суботу і неділю тут збільшується кількість роззяв і туристів або туристів-роззяв. Звичайно, я дещо узагальнюю, в кожному місці є своя специфічна «родзинка», однак в принципі алгоритм життя північноамериканського міста є саме таким.
Проїхавшись перед своїм від'їздом до Канади Сполученими Штатами вздовж і впоперек і надивившись на північноамериканські міста, мене Торонто на початку нічим «не зачепило».
Однак відомо: щоб місто стало тобі небайдужим, треба закохатися в якусь його місцинку.
 |
| Торонто: вигляд з озера Онтаріо Фото О.Карасевича, 2007 |
 |
| Торонто: вигляд з озера Онтаріо, Фото О.Карасевича, 2007 |
 |
| Торонто з озера Онтаріо. Фото О.Карасевича, 2007 |
У Торонто такою місцинкою для мене стала територія вздовж озера Онтаріо (Lake Shore). Звичайно, присутність цього водного резервуару поряд з сучасним містом створює багато кліматичних і екологічних незручностей для його мешканців, однак зорові образи компенсують все: краса неймовірна! Напевно, колись якийсь індіянський вождь зачарував озеро на віки, щоб навіть в епоху цивілізаційного піку воно не втратило своєї заворожуючої сили. За останні 15 років на узбережжі, замість потворних пустирів і складських приміщень, вибудувався комплекс багатоповерхових і багатоквартирних сучасних будинків з великими (на всю стіну) вікнами. Уявляю, яке задоволення мають їх мешканці, споглядаючи в різні пори року за м'яким водним простором, за молочними туманами над озером, за літачками, які сідають на один з півостровів чи островів, за яхтами і туристичними катерками, за виводками гусей... До речі, дещо про гусей. Пам'ятаю, як колишній міністр закордонних справ Арсеній Яценюк під час свого візиту до Канади, милуючись озером Онтаріо і задивившись на такий виводок, мало не пав жертвою пікетуючого гусака-самця. Як виявилося, птах запідозрив тодішнього міністра в посяганнях на його самку, яка хлюпалася з його (гусячими, звичайно) дітьми в безпосередній близькості)...
Однак у цьому проекті – maryna hrymych across canada - я обіцялася розповідати не просто про Канаду, а про українську Канаду. Отже зараз треба перевести тему з просто Торонта на Торонто українське. На відміну від попереднього розділу про Оттаву, мені хотілося б щодо Торонта застосувати не географічний принцип, а історичний.
Звичайно, українці в Торонто з'явилися ще на початку ХХ ст. Канадські міста потрібні були новоприбулій аграрній імміграції не для того, щоб там жити, а для того, щоб підзаробити копійку і купити або підтримати фарму. Тому в містах на той час осідало небагато українців.
Однак після другої світової війни тут опинилася величезна кількість біженців з України, які тут осіли і створили нову українську столицю Канади, відібравши це право у Вінніпегу.
До виконання цієї надзадачі українці Торонта підійшли дуже організовано і по-діловому. Взагалі, Друга світова війна загартувала і виховала в Європі особливий тип людей, дуже організованих і дисциплінованих. Серед них були і українці. Відвоювавши на війні або пропрацювавши в Німеччині, вони пройшли «школу» таборів DP або полону, а приїхавши до Канади, створили самобутню міську українську субкультуру, в тому числі в Торонті.
 |
| Пам'ятник Лесі Українці в Торонто. Фото О.Карасика, 2007 |
Мені довелося багато разів чути одну й ту ж саму історію з вуст представників третьої хвилі еміграції: у 50-60-і рр. вони жили з переконанням, що в Радянській Україні України більше нема. Тому саме вони, українські іммігранти, мають священну місію зберегти закордоном українство, а як настане слушний час – відродити його (не уточнювалося – як) на батьківщині.
Ясно, що сьогодні це виглядає дещо наївним. За іронією долі, не вони, «місіонери спаплюженої України в світі», а ті, які вважалися в еміграції найбільшими її ворогами, тобто комуністи, – розвалювали (свідомо і несвідомо) Радянський Союз зсередини, саме вони проголосили Україну незалежною і затвердили її Конституцію (Верховна Рада України на 99 відсотків складалася з членів, а потім, колишніх членів, КПРС). Але в діаспорі в 1950-60-і рр. віра в себе як посланців-місіонерів, які мають зберегти Україну в екзилі, була чудовою ідеологемою, яка допомогла створити потужну українську інфраструктуру.
Звичайно, я не є першовідкривачем в галузі соціології імміграції. Північноамериканська наука давно вже з'ясувала всі закономірності імміграційних рухів. Зокрема, доведено на прикладі багатьох діаспор, що коли іммігранти відтворюють в новій країні свою етнічну культуру, вони це роблять насправді не задля ілюзорної батьківщини, а для себе; вони створюють для себе комфортне культурне середовище.
На жаль, закони адаптації жорстокі, і діти новоприбулих, народжені в новій країні, максимум на 40 відсотків (та й то, при сильній громаді) залишаються зацікавленими в культурі своїх батьків. Решта 60% дітей іммігрантів або байдуже, або відкрито вороже ставляться до етнічної культури батьків, бо в ній вони почуваються не так комфортно, як батьки. Дуже часто на культурному ґрунті в іммігрантському середовищі виникає конфлікт «батьки-діти». «Діти» іммігрантів хочуть забути своє етнічне походження, яке у них викликає комплекс неповноцінності. А от третє покоління, за північноамериканськими дослідженнями в галузі соціології імміграції, позбавлені комплексу етнічної неповноцінності і, на відміну від своїх «зашуганих батьків», жваво цікавляться своїми коренями, однак «вступити в ріку етнічної культури» вже не можуть, якщо... якщо не з'являється новий стимул у вигляді свіжої хвилі імміграції...
Власне, секрет успіху української Канади залежить не лише від політики багатокультурності, що активно пропагується в цій країні, а й від того, що тут відбувалося постійне поповнення «свіжою етнічною силою», яка стимулювала старші імміграційні хвилі до ренесансних процесів.
Так, приїзд "діпістської" хвилі відновив українське життя, розпочате першою і другою хвилями, і яке на той час зайшло в глухий кут. Ті ж самі функції має тепер четверта хвиля української еміграції до Канади.
Явною перевагою четвертої хвилі, в порівнянні з попередніми, є те, що сучасні глобалізаційні процеси витворили ситуацію, за якої люди цілком можуть жити «на два доми»: працювати в Канаді, інвестувати зароблені гроші в приватні або бізнесові проекти в Україні, вчити дітей в Європі... Слово «іммігрант» і класична іммігрантська модель вже є старомодними. Ідеться про людей, які є «мешканцями планети», вони дуже мобільні, і можуть виживати будь-де, і в своїй країні, і в чужій. Саме це є сьогодні «хорошим тоном», а не старий іммігрантський страх повернутися на батьківщину з країни, в якій ти до кінця життя будеш аутсайдером... Саме це є сьогодні хорошим тоном, а не старомодне або ностальгійне скиглення за ілюзроною батьківщиною або таке ж старомодне «обпльовування» батьківщини.
Власне, саме ці глобалізаційні процеси позбавляють четверту хвилю багатьох комплексів. Ці люди знають, що їм є куди повернутися. І багато з них упевнені, що в разі повернення, вони там не пропадуть.
Треба визнати, не завжди все і для всіх складається легко і успішно в новій країні. Власне, для цього і існують такі організації, як «Зустріч» в Монреалі, «Четверта хвиля» в Торонто, осередком якої є «Золотий Лев».
Кожен українець Торонта знає, що таке «Золотий Лев». Вам скажуть, що це – ресторан і бенкетний зал. Але насправді «Золотий Лев» - це, не лише місце де можна смачно поїсти, чудово відпочити і відгуляти весілля чи «Маланку». Це великий і достойний культурний центр.
Тут відбуваються культурні події далеко не аматорські, а дуже професійні. Тобто, я неточно висловилася. Ці акції – концерти, літературні вечори, театральні спекталі – організовуються людьми, які заробляють собі на життя не мистецтвом. Однак це люди з професійною театральною і музичною освітою, тому акції «Золотого Лева» – дуже високої якості. Це місце є дійсно українською культурною амбасадою в Торонті.
Головою організації «Четверта хвиля» є маленька на зріст колишня дівчинка з Яремчі Аня Кисіль. Це людина, про яку можна написати посібник «Український Успіх в Канаді». Вона не є іммігранткою в старому, ущербному, сенсі слова. Вона живе і працює в Канаді і Україні, має успішний (хоч і нелегкий) бізнес і в Канаді і в Україні. Вона дійсно представляє сучасний тип «українця в світі», мобільного, розумного, інтелігентного і живучого. Її обожнюють і поважають всі навколо, бо вона ніколи не відмахнулася від української громадської чи приватної проблеми, вона ніколи не кине людину в біді, вона «повитягала» багатьох своїх в Канаді з прірви. Можна тільки здогадуватися, скільки власних грошей вона «вбухує» в українську справу в Канаді (це при тому, що інші «лідери» чітко фіксують свої витрати, коли йдеться про громадську роботу, включно з доларовою парковкою власної машини на час засідання своєї організації). Без перебільшення, Аня Кисіль - це зараз справжній український лідер в Канаді.
 |
| Ігор Осташ, Аня Кисіль і Олександр Данилейко Фото з газети "Міст" http://www.meest-online.com/index.php?option=com_content&task=view&id=6226&Itemid=95 |
Приємно, що четверта хвиля в Торонті здружилася з українською еміграцією з Польщі, витворивши блискучий бізнесовий і культурний тандем. Про українців з Польщі хочеться сказати окремо. Я не підозрювала, яка це потужна українська сила. Де б я їх не зустрічала по Канаді, це завжди люди з коренем. Якщо вони роблять бізнес, то це достойний бізнес, якщо вони співають, - то мурашки по шкірі...
 |
| Ігор Осташ (зліва) та Олександр Данилейко (біля нього) співають з канадськими українцями, родом з Польщі, президентом компанії "Caravan-Logistics" Дж (І.). Іванюрою та співачкою Галиною Цеховською (Фото Марка Левицького, 28 червня 2011) |
Я думаю, що у всіх думаючих людей в Канаді є проблеми з визначенням власної ідентичності. Є вони і в новоприбулих українців. Однак найтяжче серед них тим, хто приїхав з Польщі. Якось мені сказала одна моя знайома з Едмонтону: «Я інколи думаю: хто я? В Польщі я говорю польською з українським акцентом, українською я говорю з польським акцентом, англійською я говорю з акцентом...».
Незважаючи на це, вони роблять свою українську справу з впертістю, якою треба ще повчитися нам, українцям з України.
Власне, повертаючись до проекту Canadian Train of Ukrainian Pioneers, треба сказати, що в Торонто, в «Золотому Леві» відбувся концерт, організований і проведений переважно "четвертою хвилею'" і українцями з Польщі (щоправда, там смішила людей навіть знаменита Люба Ґой), лейтмотивом якого стала тема «залізниці» http://www.meest-online.com/index.php?option=com_content&task=view&id=6226&Itemid=95).
 |
| Canadian Train of Ukrainian Pioneers в "Золотому Леві". Посол співає "Маки червоні..." з Івоною Коваль та Галиною Цеховською Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 |
 |
| Олександ Данилейко співає "Чорнобривці..." |
 |
| А це легендарна Люба Ґой Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р. |
 |
| Ведучі Лариса Баюс та Ігор Бокій Фото Марка Левицького 28 червня 2011 р. |
 |
| Посол співає з Н.Колач-Кулинич "Поїзд із Варшави" Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 |
Стоп, я забігла наперед. Адже поїзд лише прибуває до Торонта...
А тим часом Канадський Трен Українських Піонірів зустріли на вокзалі Торонтонський КУК на чолі з яскравою Оксаною Ревою, а також чудова лондонська громада (з містечка London, ON), яка розбила міф про те, що пихаті торонтонці вважають, що українська Канада закінчується в Місісазі (Mississauga - передмістя Торонто, де компактно мешкає багато канадців українського походження): вони виконали власну пісню про перших піонерів Канади, згадавши навіть Івана Пилипова, тим самим довівши, що історія першопроходців до Канади небайдужа всім небайдужим українцям.
 |
| Зустріч на вокзалі в Торонто. Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р. |
No comments:
Post a Comment