# 9. «Eкватор». Поїзд Торонто-Вінніпег, 30 червня – 2 липня, 2011.

Знаєте, є такий студентський звичай: «екватор» називається. Він існує в країнах, де навчання в університеті унормоване в часі: рівно п'ять академічних років – п'ять курсів. І от на третьому курсі, посередині терміну навчання в університеті, влаштовується свято, що називається «екватор», іншими словами, середина. Провчившись півтерміна в університеті, ти можеш з полегкістю зітхнути: найтяжче позаду, і тепер можна розслабитися! Свято влаштовується в гуртожитку і відзначається з усією дурістю і розгульністю. Специфікою студентського «екватора» є те, що обов'язково мають бути присутні так звані ритуальні бешкети: щось треба розбити, добряче випити, слухати свою музику так, щоб дошкулити всім навколо, не дати сусідам поспати, набити одне одному пику і т.д. Чим бешкетніше проходить свято, тим міцніша запорука, що наступна половина навчання буде успішною і легкою.

Канадський Трен Українських Піонірів так само мав свій «екватор», звичайно, дещо помірніший: середній вік учасників – далекий від студентського. І припав «тренівський екватор» якраз на відтинок дороги від Торонта до Вінніпегу, а точніше на першу з ночей, проведених у поїзді. Щоправда, ним повністю насолодилася лише одна частина команди, інша, після важкого дня в Торонто, спала, як убита.

Поїзд від Торонта до Вінніпегу їде 35 годин: дві ночі і цілий день. Виїхали ми 30 червня увечері, а прибули 2 липня вранці. День Канади, отже, ми святкували в поїзді.

Юрій Фотій святкує День Канади
Фото Марка Левицького

Звичайно, в такому доброчинному товаристві, як товариство сучасних українсько-канадських піонірів, повинен був виявитися свій «зачинщик» свята. Ним виявився Юрій Фотій, який пожертвував своїм купе задля громадського блага. Саме там він створив «Український дім» з усією креативністю, на яку здатен стоматолог, який вирвався на волю з стоматологічного кабінету. Достойну творчу компанію у створенні «Українського дому» йому склали Юрій Стадніченко, Наталя Кулінич-Колач, Олександр Данилейко. Всі інші лише насолоджувалися плодами їхньої праці: «вишуканим дизайном», українською музикою і..., як би це назвати поделікатніше... давайте назвемо це «безмежним польотом української святкувальної фантазії».

Олександр Данилейко в "Українському ДОмі" Юрія Фотія
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011

Схожі? Юрій Стадніченко з бюстиком Тараса Шевченка на плечі.
"Український дім" в потязі Торонто-Вінніпег-Ванкувер.
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011

Дизайнерська знахідка Юрія Фотія:
українська таранька на гачку в купе
Фото Марка Левицького

«Українська ніч» в поїзді Торонто-Вінніпег відбулася з 30 червня на 1 липня, тепер, заднім числом, можна сказати, що команда Канадського Трену Українських Піонірів не осоромила давній студентський звичай «екватор», і, можна сказати, внесла достойні інновації в традицію, які українське студентство може запозичити як безцінний культурний досвід.

Їм явно хтось заважав спати вночі.
І хто ж то міг бути?
Фото Марка Левицького

Уранці основний склад Canadian Train of Ukrainian Pioneers чекала приємна несподіванка: в поїзді, виявилася група незнайомців у вишиванках, яку ми відразу ідентифікували, як «своїх». І справді, це були паломники, які вирішили приєднатися до нас, аби проїхатися історичним шляхом наших земляків. По-перше, до нас приєдналося «тріо Гарасим» - дві сестри (Оля і Ганна) і донька/племінниця Калинка. Це українське жіноче суцвіття прикрасило Canadian Train of Ukrainin Pioneers. До слова сказати, що вони володіли найбільшою серед учасників «історичного потягу» колекцією вишиванок, які вони уміли по-особливому гарно носити; найдзвінкіший і наймилозвучніший сміх лунав з їхнього боку, а Калинка – не просто була наймолодшою учасницею потягу, а й вродженою актрисою. Маємо на неї великі «голлівудівські» плани.

Тріо "Гарасим"
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011 р.

Калинка, як і личить чемній українській дівчинці: з мамою,
книжечкою, "тайстрою" і у вишиванці
Фото Марка Левицького

А по-друге, до нас приєдналася ще одна торонтонська родина – Розлин. Це дуже цікаве сімейство: «мішане подружжя» -  українка пані Валентина і пан Віктор – нащадок німецьких місіонерів з Південної Африки, інженер на пенсії, – і один з їхніх синів Филип.  Пан Віктор був єдиним неукраїнцем в нашій команді, однак його інтерес до  українсько-канадської культури (виховання української жінки!), його інтелігентність і витримка нікого не лишила байдужими.

З Филипом я була знайома ще раніше: він і його відеокамера є частими гостями на культурних акціях в «Золотому Леві». 1 липня я випадково його здибала, прогулюючись в містечку Hornepayne, де поїзд Торонто-Вінніпег-Ванкувер ось уже багато десятків років робить тривалу зупинку.

Филип Розлин на станції Hornepayne.
Фото Марини Гримич,
1 липня 2011 р.

Але про цю зупинку треба розповісти докладніше. Для людей, що приїхали з України, а також для канадців, що живуть у великих містах, відвідини Hornepayne стали своєрідним культурним шоком.

Отже, все було так. Їдучи поїздом, ми почули оголошення: передбачається тривала зупинка на станції Hornepayne; запрошуємо вийти і прогулятися по downtown. Слово downtown всіх зворохобило. Ми оживилися, збадьорилися і, заінтриговані, приготувалися до зустрічі з даунтауном, який нас чекав серед канадської лісово-озерної глушини.

Так привітав нас downtown залізничної станції
Hornepayne (ON)
Фото Марка Левицького, 1 липня 2011 р.

Олесь Доній глибоко вражений downtown-ом.
Фото Марка Левицького,
1 липня 2011 р.

Учасники поїзда насолоджуються бурним життям
downtown-a на День Канади
Фото Марка Левицького,
1 липня 2011 р.

Навіть досвідчена Леся Савчук, яка на цій станції не вперше,
дещо розгубилася.
Фото Марини Гримич, 1 липня 2011 р.

Лише вийшовши з поїзда, ми оцінили тонкий канадський гумор. Бо downtown-ом виявилася залізнична станція, дві мініатюрні крамнички, дві вулички навхрест, на кожній з яких, на відстані 100 м одна від одної, - дві церкви (не сподівайтеся, неукраїнські), пожежна станція, бібліотека (?!). Всюди велика кількість машин (переважно позашляховиків), недбало запаркованих впоперек і по діагоналі, які складають враження (а деякі реально є такими) покинутих назавжди напризволяще. 

Життя в Hornepayne.
Фото Марини Гримич
1 липня 2011 р.

Стара вивіска. Де що є (або було):
Фото Марини Гримич,
1 липня 2011 р.

Життя в Hornepayne. Одна з місцевих церков.
Навіть у такій глишині в Канаді дбають про
людей в візочках: зверніть увагу на сходи до входу церкву.
Фото Марини Гримич

Але головною прикметою «даунтауна» було те, що він (як і все містечко) був абсолютно мертвий. І навіть червона дата календаря – День Канади – не давалася взнаки: ніде не було ні сліду всезагального щастя.

Зачароване місто. Мертве. Як у казці.

Зачарований Hornepayne.

Фото Марини Гримич

1 липня 2011 р.

Єдине місце, де щось ворушилося – це був один з мініатюрних магазинчиків, який, очевидно, відкривали саме для тих, хто робить зупинку на станції...

Ми зайшли в крамничку не за потребою, а з цікавості: що там продається? Адже відомо: перемінивши приказку «скажи, що ти їси, і я скажу хто ти», вийде: "скажи, що продається в місцевій крамничці, і я розкажу все про мешканців села (містечка)".

У репертуарі крамнички, окрім всякого потрібного непотребу (чіпси, безалкогольні напої і пиво, дитячі іграшки, жувачки,  цукерки, засоби від комарів, прокладки, батарейки, собачий корм (обивательський стандарт), кидається в око велика кількість кічової релігійної продукції: ангелочки всіх розмірів і призначень, листівки, книжечки жіночих релігійних віршів, примітивний тлумачних бібілії, картинки, шкатулки, свічки, в тому числі музичні, з релігійними зображеннями. Все це має цілком відчутну цільову аудиторію: жіноцтво. Отже, життя жіноцтва в цьому містечку крутиться навколо церкви: старий патріархальний спосіб життя.

Що ж чоловіки роблять у цьому містечку? Судячи з полиць в магазинчику, чоловіки тут активно рибалять і п'ють пиво.

Дика природа навколо Hornepayne. І так -десятки тисяч кілометрів навкруги,
лише без "залисин" вирубаних лісів
Фото Марини Гримич

Власне, таке воно життя в цій глушині: робота чи її відсутність, рибалка, можливо, полювання, вірний друг пес і церква. Все роками крутиться навколо залізничної станції, яка колись була важливим вузловим пунктом для переправки деревини. Вахтанг Кіпіані звернув мою увагу на газету, що видається для місцевої аборигенної (індіянської) спільноти, частина тексту на мові – дене. Отже, тут, окрім «білого» населення, ще збереглися автохтони. Такі висновки щодо містечка серед nowhere ми зробили за індуктивним методом.

За час перебування в Канаді мені довелося побувати в багатьох таких містечках. Люблю я їх. Вони тут називаються towns, але, за українською адміністративною системою, вони б називалися селища.

Мене заворожує ця Канада, не схожа на ту, яку ми знаємо, не така, в якій ми живемо. Але вона реально існує. Вона не менш реальна, аніж Ванкувер і Торонто.

Саме в таких глухих місцевостях проходило життя наших земляків першої та другої імміграційних хвиль. Порівняно недалеко (за канадськими стандартами) від місця, де ми зробили зупинку, тобто в північно-східному Онтаріо, є місцевість, де й досі збереглася активна українська громада.

Так, якби наш поїзд ішов трохи південніше, то потрапив би до Thunder Bay, де є своя українська історія  (http://www.thunderbay.ca/Assets/Living/Heritage/docs/Ukrainian+Orthodox+Church+of+the+Assumption+of+the+Blessed+Virgin+Mary.pdf), і де є досі українське церковне життя (http://www.holycrosstbay.com/), ресторанчик (http://www.restaurantsource.ca/restaurant/Port-Arthur-Ukrainian-Prosvita/Thunder-Bay/Ontario/8073457118/), український танцювальний ансамбль (http://www.zorya.ca/).

Хто розповідає про Thunder Bay, кажуть: "це дуже далеко!". Навіть за канадськими мірками далеко. Якось я летіла в Едмонтон дешевим рейсом, а це значить з кількома посадками. Одну з посадок було здійснено в Thunder Bay. Згори – це класична дика Канада з лісами, озерами. Щоб жити там, треба любити життя в природі: таборувати, полювати, рибалити, і треба дуже не любити великі міста. Власне, мешканці маленьких міст і селищ не люблять ні великі міста ні мешканців великих міст. І не лише в Канаді.

З околиць Thunder Bay походить одна моя дуже гарна приятелька – законодавиця моди в північноамериканській кухні Маргарет Дікінсон (http://en.wikipedia.org/wiki/Margaret_Dickenson). Її кулінарною спеціалізацією є дипломатичні прийняття: багато років вона була дружиною посла Канади, і об'їздила з ним багато країн світу. Зараз вона є – топ-авторитетом в галузі дипломатичних прийнять, я особисто взяла в неї кілька інтерв'ю і майстер-класів. Отже, навіть народившись в тій далекій далечині, можна зробити чудову кар'єру.

Взагалі північно-східне Онтаріо – ми навіть не підозрювали – це шалено красива дика територія, улітку - з майже білими ночами. Так, о дев'ятій вечора ще сяяло сонце. 

Північне вечірнє сонце. Десята вечора. Вигляд з панорамного вагона.
Фото Марка Левицького

Наші "солов'ї": Ярослав Джусь, Ігор Осташ і Нталя Колач-Кулінич святкують День Канади
Фото Марка Левицького

Ми якраз українською піснею відзначали День Канади в панорамному вагоні. А коли сонце почало заходити, машиніст пригальмував поїзд і зупинився серед благословенної канадської дикої природи, над зачарованим північноонтарійським озером. Він це зробив навмисно для того, щоб пасажири змогли насолодитися  північною красою і вдоволь пофотографувати, чим ми і скористалися.

Північно-онтарійський пейзаж.
Одинадцята вечора.
Фото Марка Левицького

Північно-онтарійский пейзаж.
Одинадцята вечора.
Фото Марка Левицького

Північно-онтарійське західне сонце.
Десята вечора.
Фото Марка Левицького з панорамного вагона.

Північно-онтарійський пейзаж.
Одинадцята вечора.
Фото Марка Левицького

# 8. Як добре, що українська Канада не закінчується Місісагою!

Околиця Торонто опоясує місто колами, причому  в деяких напрямках (на захід, наприклад) поселення тягнуться майже неперервною смугою.

Канадський Трен Українських Піонірів з українською ретельністю обстежив території, пов'язані з українством.

Почали з Ніагарського водоспаду. Ні, не лякайтеся, ми не претендували на те, щоб цей ландшафтний об'єкт називався українським. Ми ще не зовсім обнагліли. Просто нам захотілося екстріму.

І ми його отримали.

Екстрім почався з того, що практично посеред літа, коли теоретично мала б бути найжаркіша пора, температура різко впала. І сталося це тоді, коли Canadian Train of Ukrainian Pioneers надумався їхати на Ніагару.

Аби якось підбадьорити себе (ні в кого не виявилося теплого одягу), ми заїхали по дорозі в Tim Hortons, «фішку» канадської культури, причому, культури не у вузькому значенні слова – високої, елітної, а, так би мовити, культури народної. Цей народний канадський об'єкт представляє собою найбільшу і найякіснішу в Канаді мережу (не можу навіть вимовити цього огидного слова поряд з сакральними словами Tim Hortons) – мережу фастфуду. Адже Tim Hortons – хоча і є місцем, де можна швидко поїсти, - однак він не має фастфудівського антиіміджу.

Для Канади і канадців – це воістину святе місце. Наприклад, Ви хочете вранці десь поснідати або просто випити кави і приходите в місце, де розташовано 5-7 забігайлівок різних фастфудівських мереж, Ви із здивуванням бачите, що лише до однієї з них стоятиме черга, а саме до Tim Hortons. McDonlad's, Wendy's, Subway – і т.д. – «ховаються».

Що ж там такого, в тому Тім Хортонсі? (http://www.timhortons.com/ca/en/)Tim Hortons breakfast (маленька булочка з котлеткою з розмарином і омлетиком), традиційна випічка (різні пончики – різних розмірів, смаків, начинок і форм і оболонок) і ще дещо… А головне – це кава. Це не є львівьска кава, і не віденська, і не турецька. Однак на фоні північно-американських псевдокав'ярень – з агресивною аж до несмаку кавою – це є м'який і толерантний кавовий напій, подібний до м'якого і толерантного канадського національного характеру.

Однак не це головне. Головне, що це вияв канадського патріотизму, не гучного і демонстративного, як у південних сусідів, а тихого, але дуже впертого. Адже решта фастфудівських мереж є американськими...

Треба сказати, що канадців з цією мережею пов'язують хокейно-ностальгійні сантименти. Річ у тім, що одним із засновників мережі був реальний Тім (бачите, я говорю віршами). Реальний Тім Хортон (Tim Horton), визначний канадський хокеїст, який трагічно загинув в автокатастрофі приблизно в тому місці, де ми з нашим Канадським Треном Українських Піонірів пили каву, а саме на околиці містечка Сент-Кетрінс (St.Catharines, ON). Саме тому в невеличкому радіусі тут знаходиться найбільша в Канаді кількість кафешок Tim Hortons.

Це нам розповіла наша «Міс Марпл» пані Леся Савчук, яка є якраз мешканкою Сент-Кетрінс.

Після м'якої і толерантної кави, разом з маленьнкими тімбітсами (timbits – так називаються тут маленькі круглі пончики різних смаків) життя здалося всім веселішим. Всі колективно постановили: в Україні має бути канадський Tim Hortons!

І після того ми вже безстрашно рушили в напрямку Ніагари.

Скромний, але добре пропіарений Ніагарський водоспад.
Фото Марка Левицького, 29 червня 2011 р.

Ці хлопці уміють насолоджуватися життям.
Сашко Лірник, Олесь Доній та Вахтанг Кіпіані
на фоні Ніагари.
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р

Це не фотошоп.
Це фото Марка Левицького
28 червня 2011 р.

А це він і сам, мокрий, як хлющ.
Фото випадкової особи на фотопараті Мерка Левицького
28 червня 2011 р.

А це Вахтанг
Фото випадкової особи на фотоапарат вахтанга Кіпіані
28 червня 2011 р.

Штурман "Дітей капітана Гранта" -
Олена Захарова -
після Ніагарського "душу"
Фото марка Левицького, 28 червня 2011

Скажу Вам, що Ніагарський водоспад -  це насправді великий північноамериканський піар-проект. Бо в світі є водоспади набагато грандіозніші і красивіші. 

Це для порівяння: втричі вищий і в десятки разів обширніший водоспад
Фоз Іґуасу в Бразилії.
Фото марини Гримич, травень 2009 р.

Не могла втриматися, щоб не дати ще одне фото Фоз Іґуасу.
Майже на всіх фотках з'являється веселка.
Фото Марини Гримич, травень 2009 р.

Як відомо, Ніагарський водоспад розташований якраз на кордоні між Канадою і Сполученими Штатами. І треба з єхидством зазначити, що з американської сторони – це досить жалюгідне видовище. Канадці дуже раді з цього приводу: хоч щось у них краще, аніж у південних сусідів! І тому, щоб насолодитися природним чудом, американцям доводиться переїжджати на канадську сторону (хі-хі!)

На кораблику, що підплив на безподередню близькість до водоспаду, всіх Українських Піонірів з Канадського Трену неодноразово обдало рясною водною хвилею, від чого вони, під впливом незрозумілих  емоцій, виконали українську патріотичну «антисусідську» пісню.

На кораблі я стала свідком цікавого випадку.

Серед туристів, які з нами купалися в бризках Ніагари, виявилася одна добропорядна американська родина інженера індонезійського походження. Відомо, що цілком природним бажанням середньостатистичного туриста – є сфотографуватися. Ось таке бажання охопило і американську сім'ю індонезійського походження. Інженер озирнувся навкруги аналітичним поглядом і зупинив своє око (з двох сотень пасажирів, в тому числі з двадцятки Канадського Трена Українських Піонірів) на обличчі, яке викликало у нього найбільшу довіру. Він вибрав найбільш достойну кандидатуру на право зробити сімейне фото в скромний сімейний альбом американського інженера індонезійського походження.

І хто б, Ви думали, виявився власником обличчя, яке викликає в народу (нехай навіть ненашого) таку довіру? Щоб ви не сумнівалися: це був Микола Томенко! Воістину достойний вибір.

Микола Томенко.
А Ви б йому довірили свій фотоапарат? Або принаймні свій виборчий голос...
Фото Вахтанга Кіпіані, 28 червня 2011 р.

Про що це свідчить? Про те, яке гостре аналітичне око мають американські інженери. І друге, яке достойне, гідне довіри в будь-яких умовах (навіть у синій клейонці) обличчя має Микола Томенко... Прям, балотуйся хоч в Гамериці!

Він сфотографував американську родину інженера індонезійського походження, щиро сподіваючись, що «не обрізав» їм голови (як він признався, у його родині йому не довіряють процедуру фотографування).

Коли я спитала в милого допропорядного американського сімейства: «А Ви знаєте, хто Вас щойно сфотографував?» і дала їм пояснення, інженер з тремтячим від хвилювання голосом попросив сфотографуватися з Віце-спікером України! Я вже бачу, як в його офісі висітиме ця фотка над його робочим кріслом!..

Жарти-жартами, а «поїзд» рушив далі. Після Ніагари ми продовжили нашу подорож Торонтонськими далекими околицями.

Взагалі територія біля Ніагари є маленьким канадським Кримом. Тут специфічна кліматична зона, ростуть чудові сади і виноградники. Власне, українських фарм тут завжди було менше, ніж, скажімо, італійських (українцям подобалося вирощувати хліб). Однак все-таки вони були і тут. Власне, пані Леся Савчук, яка подорожувала з нами за власний кошт від Галіфаксу до Едмонтону, якраз і виросла на такій фармі, збираючи в паузах між уроками музики персики...

Нам вдалося відвідати в околиці Ніагари взірцеве українське господарство – винярню i пасіку Rosewood Estates Winery and Meadery (http://www.rosewoodwine.com/), власниками якого є подружжя Євгена і Ренати Роман. Слово “взірцеве українське господарство” не передає того, що ми там побачили. А побачили ми там шматочок раю…

"Райський куточок" Rosewood States Winery and Medery.
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р.

Отакі комахи там живуть.
Фото Вахтанга Кіпіані, 28 червня 2011 р.

Дивлячись на пані Ренату, яка натхненно давала нам уроки дегустації вина, я дивувалася: невже це та сама Рената Роман, яку я зустріла на олімпійських іграх в Ванкувері? Ми тоді поряд сиділи на змаганнях з фігурного ковзання і я захоплювалася тим, як професійно вона оцінює виступи фігуристів і передбачає бали, які поставлять судді. Як з’ясувалося з нашої розмови, вона довгі роки працювала волонтером в українській олімпійській команді з фігурного ковзання. Вона є висококласний спортивний масажист. І як виявилося, висококласний спеціаліст з виробництва вина.

Рената Роман
Фото Вахтанга Кіпіані, 28 червня 2011 р.

Дегустує Ігор Осташ
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р.

«Відвідали ми також в містечку Niagra Falls  церкву в гуцульскому стилі, де нас нагодували чудовим обідом». Уявляєте, якби я лишила цю фразу такою, як вона є тепер? А що таке? Написала, як було. В тому-то й річ: чоловне не ЩО написати, а ЯК.

А насправді було так: ми потрапили в маленький оазис: дійсно екзотична як для Канади гуцульська дерев'яна архітектура купалася в українському квітнику, просто бери, Катерино Білокур, і малюй!... Перший, хто нас зустрів біля Української Католицької церкви Різдва Богородиці, це була теща отця-пароха, яка і є винуватицею цього романтичного живого флористичного антуражу. По мові ми відразу зрозуміли, що жіночка з України, хоча можна було здогадатися і по квітнику.

Церква Різдва Богоматері в Niagara Falls
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р.

Пані Добродійка (крайня праворуч, ліворуч від Посла)
Фото Вахтанга Кіпіані, 28 червня 2011 р.

На жаль, ми не зустріли пароха, о. Віктор Назарчук якраз мав панахиду, однак коли ми побачили добродійку (дружину пароха), ми всі просто в неї закохалися: отой квітник, що навколо церкви, - практично це образ жіночої краси пані добродійки. Однак вона намагалася весь час заховатися на кухні, де вона готувала для нас обід.

А коли ми поїли – то на всіх просто охопило блаженство. Адже, візьміть до уваги, ми вже другий тиждень були в дорозі, і не завжди мали можливість правильно харчуватися. А тут було, все, як у мами!

І «на десерт» ми зайшли в саму церкву Різдва Богородиці...

Ще один об'єкт в містечку Niagara Falls, пов'язаний з українською тематикою -  художня галерія, заснована родиною Колонківських, де зберігається серія картин Василя Курилика.

Для проекту Canadian Train of Ukrainian Pioneers творчість Василя Курилика стала лейтмотивом. Для тих, хто не знає, поясню: це ключовий митець Канади, на жаль покійний.  Він народився на українській фармі, виріс на преріях і мав непрості відносини з батьком, який, як і кожна людина від землі, не розумів «дивацтв» свого старшого сина, який за фармарськими традиціями, мав би успадкувати справу батька...  Василь Курилик цього не захотів. Натомість став геніальним художником.

Щось у його творчості нагадує Піросмані, щось Фріду Кало, а щось навіть нашого Петра Гончара, хоча насправді він належить до самородків, ні на кого не схожих. За його картинами можна вивчати історію, етнографію і філософію життя Канади. Часом він парадоксальний, часом натуралістичний, часом гротескний, часом беззахисно-дитинний.

В художній галереї Колонківських  Niagara Falls переважно знаходяться картини його циклу про страсті Христові (http://www.niagarafallsartgallery.ca/). Це шокує і примушує замислитися.  Це є виклик пасторально-азбучному і сльoзливо-сентиментальному трактуванню історії життя Ісуса. Це сувора правда, правда від Василя Курилика. Якби він це зробив у середньовіччі, його б оголосили єретиком. Та й зараз можна було б причепитися до нього за довільне трактування Святого письма.

Однак на цій планеті є люди, яким церква прощає неканонічність і своєрідність тлумачення Біблії. Не всім. Одиницям. Тому що ці одиниці роблять це не від невігластва, а тому, що їм Хтось посилає ці зорові образи...

Леся Савчук розповідає про Курилика
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р.

І, нарешті, Ошава. Це вже на схід від Торонта. Взагалі, як їдеш з Торонта до Оттави і навпаки, завжди бачиш над хайвеєм красиву українську церкву. Вона тебе зустрічає перед Торонтом і проводжає з Торонта. Це Українська католицька церква   Великомученика Георгія-переможця (Fr. Bohdan Bilinsky and Dobrodiyka Cornelia, Fr. Orest Ostapowich and Dobrodiyka Lidia), що стоїть (зверніть увагу!) на Львівському бульварі. Є в Ошаві ще й бульвар Дніпра.

Це в Ошаві.
Фото Вахтанга Кіпіані 29 червня 2011 р.

І це в Ошаві.
Фото Вахтанга Кіпіані, 29 червня 2011 р.

Якщо Ви зайдете на сайт цієї цекрви, то окрім стандартних рубрик, Ви побачите такі несподівані, як, наприклад, Куточок для Оповідок пані Добродійки.  Народний дім при українській католицькій церкві Ошави називається «Львів».

А через квартал до неї - народний дім «Одеса» і Українська православна церква Івана Хрестителя (Fr. Bohdan Hladio). В народному домі нас нас почастували обідом і чудовим концертом. Отець Богдан Гладіо весь час був з нами. Я спеціально подаю тут його фото: наші священики мають особливо духовні обличчя.

Отець Богдан Гладіо і Посол Ігор Осташ
Фото Вахтанга Кіпіані
29 червня 2011 р.

 Є в Ошаві будинок, названий на честь видатного українця - і це не просто будинок, це будова Онтарійського уряду. Називається The Michael J. Starr building. 

Тихо! Знімається фільм...
На фото Юрій Стадніченко (режисер) та Олександр Черенков (оператор)
В склі вітрину відбивається Michael Starr Building
Фото Вахтанга Кіпіані, 29 червня 2011 р. 

Колективне фото на фоні Michael Starr Building
Олесь Доній, мер Ошави John Henry, Ігор Осташ, Вальтер (Володимир) Кіш, о.Богдан Гладіо
Фото Вахтанга Кіпіані, 29 червня 2011 р.

 Майкл Стар (Михайло Старчевський) - перший міністр Кабінету Міністрів Канади українського походження. Він відомий тим, що зробив величезний внесок в розбудову політики багатокультурності в Канаді. І досі Ошавський фольклорний фестиваль є найбілшим в Канаді за участю різних етнічних спільнот. 

Як бачимо, хочеш - не хочеш, а розповідаючи про Канаду (і не тільки українську, до речі), весь час виходиш на тему багатокультурності. Багато країн вже "спіткнулося" на політиці багатокультурності. Їм не вдалося її здійснити, і зараз вони стоять перед великими великими міжетнічними проблемами, які не в змозі вирішити. Як етнолог я впевнена, що вони їх не вирішать, хоча зовні все буде окей.

Що стосується Канади - то це одиничний випадок, коли державна політика міжетнічних відносин виявилася успішною. Це величезне світове досягнення, яке виводить Канаду на перше місце в світі в галузі культури управління в етнічній сфері.

Навчитися цьому неможливо. Це канадське know how.

# 7. Поїзд із Оттави роздуми навіяв...

З Оттави Канадський Трен Українських Піонірів  (Canadian Train of Ukrainian Pioneers) їхав треном (каламбур) класу «Ренесанс». Перед подорожжю нас настійливо питали: що це за штука - «ренесанс-вагон»? Ми ніяк не могли дохідливо цього пояснити, бо й самі не знали. А виявилося, що під «ренесансом» малося на увазі технічне обладнання вагону. Не можу сказати, що це був ренесанс в стилі high-tech, але принаймні на зупинках можна було користуватися інтернетом.

Пейзаж за вікном, чесно сказати, стандартний, приблизно такий, як з вікна машини на відтинку Оттава-Торонто.  Подорож триває близько п'яти годин. Тобто якраз був час, щоб вдатися в філософствування, скажімо, про Торонто...

Отже, Торонто... 

Вечірнє Торонто.
Фото О.Карасeвича, 2007 

Для людей, що виросли в Європі, всі північноамериканські міста здаються дуже занудними.  В центрі (не обов'язково географічному) розташований стандартний downtown, нафарширований банками, офісами, ресторанами і шопінг-центрами, а навколо нього розкинулися на тисячі кілометрів «спальні райони», за стилем життя - просто села, де живуть міські жителі в одно-двоповерхових «карткових» будиночках з хорошим або поганим газоном, з хорошим або поганим поливом, з собакою або кицькою в хаті; в кожному такому «селі» обов'язковою є «плаза» або шопінг-центр з обов'язковим стандартним Walmart-ами і супермаркетами. Словом, нема за що оку зачепитися.

Проте, треба визнати, північноамериканський  downtown має свою магію, свою загадку, яка полягає у специфічному циклі життя: вдень в ньому живуть «небожителі» або «майже небожителі» і люди, наближені (або ті, які хочуть наблизитися) до них, а увечері небожителі з downtown зникають і натомість з'являється undeground, - армія  безробітних, безхатніх, бездольних і безрідних – чим більше на північ Канади, тим більше аборигенного населення, чим більше на південь (Сполучених Штатів), тим більше чорного населення і латиносів з більшою або меншою долею white trash (прошу вибачення за не дуже толерантну термінологію: я зовсім не хочу образити людей, які волею долі або за власним бажанням - так, серед них є і такі, - ведуть вуличний спосiб життя. Навпаки, я маю багато друзів серед цих людей. Просто як етнограф-антрополог, я називаю явища своїми іменами). У downtown бездольні-безрідні панують до ранку. Це їхній час володіння територією. І бажано увечері чи вночі не потикатися в downtown обивателям і самим «небожителям», бо в цей час це – чужа, ворожа для них територія. А вранці, за законами казки, як тільки прокукурікає перший півень, андеграунд зникає андер граундом, і з першими променями сонця в downtown-і з'являються чистенькі, акуратненькі, щойно з душу і після вживання півлітра напою під назвою «кава» - денні мешканці. В суботу і неділю тут збільшується кількість роззяв і туристів або туристів-роззяв.  Звичайно, я дещо узагальнюю, в кожному місці є своя специфічна «родзинка», однак в принципі алгоритм життя північноамериканського міста є саме таким.

Проїхавшись перед своїм від'їздом до Канади Сполученими Штатами вздовж і впоперек і надивившись на північноамериканські міста, мене Торонто на початку нічим «не зачепило».

Однак відомо: щоб місто стало тобі небайдужим, треба закохатися в якусь його місцинку.

Торонто: вигляд з озера Онтаріо
Фото О.Карасевича, 2007

Торонто: вигляд з озера Онтаріо,
Фото О.Карасевича, 2007

Торонто з озера Онтаріо.
Фото О.Карасевича, 2007

У Торонто такою місцинкою для мене стала територія вздовж озера Онтаріо (Lake Shore). Звичайно, присутність цього водного резервуару поряд з сучасним містом створює багато кліматичних і екологічних незручностей для його мешканців, однак зорові образи компенсують все: краса неймовірна! Напевно, колись якийсь індіянський вождь зачарував озеро на віки, щоб навіть в епоху цивілізаційного піку воно не втратило своєї заворожуючої сили. За останні 15 років на узбережжі, замість потворних пустирів і складських приміщень, вибудувався комплекс багатоповерхових і багатоквартирних сучасних будинків з великими (на всю стіну) вікнами. Уявляю, яке задоволення мають їх мешканці, споглядаючи в різні пори року за м'яким водним простором, за молочними туманами над озером, за літачками, які сідають на один з півостровів чи островів, за яхтами і туристичними катерками, за виводками гусей... До речі, дещо про гусей. Пам'ятаю, як колишній міністр закордонних справ Арсеній Яценюк під час свого візиту до Канади, милуючись озером Онтаріо і задивившись на такий виводок, мало не пав жертвою пікетуючого гусака-самця. Як виявилося, птах запідозрив тодішнього міністра в посяганнях на його самку, яка хлюпалася з його (гусячими, звичайно) дітьми в безпосередній близькості)...

Однак у цьому проекті – maryna hrymych across canada - я обіцялася розповідати не просто про Канаду, а про українську Канаду. Отже зараз треба перевести тему з просто Торонта на Торонто українське. На відміну від попереднього розділу про Оттаву, мені хотілося б щодо Торонта застосувати не географічний принцип, а історичний.

Звичайно, українці в Торонто з'явилися ще на початку ХХ ст. Канадські міста потрібні були новоприбулій аграрній імміграції не для того, щоб там жити, а для того, щоб підзаробити копійку і купити або підтримати фарму. Тому в містах на той час осідало небагато українців.

Однак після другої світової війни тут опинилася величезна кількість біженців з України, які тут осіли і створили нову українську столицю Канади, відібравши це право у Вінніпегу.

До виконання цієї надзадачі українці Торонта підійшли дуже організовано і по-діловому. Взагалі, Друга світова війна загартувала і виховала в Європі особливий тип людей, дуже організованих і дисциплінованих. Серед них були і українці. Відвоювавши на війні або пропрацювавши в Німеччині, вони пройшли «школу» таборів DP або полону, а приїхавши до Канади, створили самобутню міську українську субкультуру, в тому числі в Торонті.

Пам'ятник Лесі Українці в Торонто.
Фото О.Карасика, 2007

Мені довелося багато разів чути одну й ту ж саму історію з вуст представників третьої хвилі еміграції: у 50-60-і рр. вони жили з переконанням, що в Радянській Україні України більше нема. Тому саме вони, українські іммігранти, мають священну місію зберегти закордоном українство, а як настане слушний час – відродити його (не уточнювалося – як) на батьківщині.

Ясно, що сьогодні це виглядає дещо наївним. За іронією долі, не вони, «місіонери спаплюженої України в світі», а ті, які вважалися в еміграції найбільшими її ворогами, тобто комуністи, – розвалювали (свідомо і несвідомо) Радянський Союз зсередини, саме вони проголосили Україну незалежною і затвердили її Конституцію (Верховна Рада України на 99 відсотків складалася з членів, а потім, колишніх членів, КПРС). Але в діаспорі в 1950-60-і рр. віра в себе як посланців-місіонерів, які мають зберегти Україну в екзилі, була чудовою ідеологемою, яка допомогла створити потужну українську інфраструктуру.

Звичайно, я не є першовідкривачем в галузі соціології імміграції. Північноамериканська наука давно вже з'ясувала всі закономірності імміграційних рухів. Зокрема, доведено на прикладі багатьох діаспор, що коли іммігранти відтворюють в новій країні свою етнічну культуру, вони це роблять насправді не задля ілюзорної батьківщини, а для себе; вони створюють для себе комфортне культурне середовище. 

На жаль, закони адаптації жорстокі, і діти новоприбулих, народжені в новій країні, максимум на 40 відсотків (та й то, при сильній громаді) залишаються зацікавленими в культурі своїх батьків. Решта 60%  дітей іммігрантів або байдуже, або відкрито вороже ставляться до етнічної культури батьків, бо в ній вони почуваються не так комфортно, як батьки. Дуже часто на культурному ґрунті в іммігрантському середовищі виникає конфлікт  «батьки-діти». «Діти» іммігрантів хочуть забути своє етнічне походження, яке у них викликає комплекс неповноцінності. А от третє покоління, за північноамериканськими дослідженнями в галузі соціології імміграції, позбавлені комплексу етнічної неповноцінності і, на відміну від своїх «зашуганих батьків», жваво цікавляться своїми коренями, однак «вступити в ріку етнічної культури» вже не можуть, якщо... якщо не з'являється новий стимул у вигляді свіжої хвилі імміграції...

Власне, секрет успіху української Канади залежить не лише від політики багатокультурності, що активно пропагується в цій країні, а й від того, що тут відбувалося постійне поповнення «свіжою етнічною силою», яка стимулювала старші імміграційні хвилі до ренесансних процесів.

Так, приїзд "діпістської" хвилі відновив українське життя, розпочате першою і другою хвилями, і яке на той час зайшло в глухий кут. Ті ж самі функції має тепер четверта хвиля української еміграції до Канади.

Явною перевагою четвертої хвилі, в порівнянні з попередніми, є те, що сучасні глобалізаційні процеси витворили ситуацію, за якої люди цілком можуть жити «на два доми»: працювати в Канаді, інвестувати зароблені гроші в приватні або бізнесові проекти в Україні, вчити дітей в Європі... Слово «іммігрант» і класична іммігрантська модель вже є старомодними. Ідеться про людей, які є «мешканцями планети», вони дуже мобільні, і можуть виживати будь-де, і в своїй країні, і в чужій. Саме це є сьогодні «хорошим тоном», а не старий іммігрантський страх повернутися на батьківщину з країни, в якій ти до кінця життя будеш аутсайдером... Саме це є сьогодні хорошим тоном, а не старомодне або ностальгійне скиглення за ілюзроною батьківщиною або таке ж старомодне «обпльовування» батьківщини.

Власне, саме ці глобалізаційні процеси позбавляють четверту хвилю багатьох комплексів. Ці люди знають, що їм є куди повернутися. І багато з них упевнені, що в разі повернення, вони там не пропадуть.

Треба визнати, не завжди все і для всіх складається легко і успішно в новій країні. Власне, для цього і існують такі організації, як «Зустріч» в Монреалі, «Четверта хвиля» в Торонто, осередком якої є «Золотий Лев».

Кожен українець Торонта знає, що таке «Золотий Лев». Вам скажуть, що це – ресторан і бенкетний зал. Але насправді «Золотий Лев» - це, не лише місце де можна смачно поїсти, чудово відпочити і відгуляти весілля чи «Маланку». Це великий і достойний культурний центр.

Тут відбуваються культурні події далеко не аматорські, а  дуже професійні. Тобто, я неточно висловилася. Ці акції – концерти, літературні вечори, театральні спекталі – організовуються людьми, які заробляють собі на життя не мистецтвом. Однак це люди з професійною театральною і музичною освітою, тому акції «Золотого Лева» – дуже високої якості. Це місце є дійсно українською культурною амбасадою в Торонті.

Головою організації «Четверта хвиля» є маленька на зріст колишня дівчинка з Яремчі Аня Кисіль. Це людина, про яку можна написати посібник «Український Успіх в Канаді». Вона не є іммігранткою в старому, ущербному, сенсі слова. Вона живе і працює в Канаді і Україні, має успішний (хоч і нелегкий) бізнес і в Канаді і в Україні. Вона дійсно представляє  сучасний тип «українця в світі», мобільного, розумного, інтелігентного і живучого. Її обожнюють і поважають всі навколо, бо вона ніколи не відмахнулася від української громадської чи приватної проблеми, вона ніколи не кине людину в біді, вона «повитягала» багатьох своїх в Канаді з прірви.  Можна тільки здогадуватися, скільки власних грошей вона «вбухує» в українську справу в Канаді (це при тому, що інші «лідери» чітко фіксують свої витрати, коли йдеться про громадську роботу, включно з доларовою парковкою власної машини на час засідання своєї організації). Без перебільшення, Аня Кисіль - це зараз справжній український лідер в Канаді.

Ігор Осташ, Аня Кисіль і Олександр Данилейко
Фото з газети "Міст"
http://www.meest-online.com/index.php?option=com_content&task=view&id=6226&Itemid=95

Приємно, що четверта хвиля в Торонті здружилася з українською еміграцією з Польщі, витворивши блискучий бізнесовий і культурний тандем. Про українців з Польщі хочеться сказати окремо. Я не підозрювала, яка це потужна українська сила. Де б я їх не зустрічала по Канаді, це завжди люди з коренем. Якщо вони роблять бізнес, то це достойний бізнес, якщо вони співають, - то мурашки по шкірі...

Ігор Осташ (зліва) та Олександр Данилейко (біля нього) співають
з канадськими українцями, родом з Польщі,
президентом компанії "Caravan-Logistics" Дж (І.). Іванюрою
та співачкою Галиною Цеховською
(Фото Марка Левицького, 28 червня 2011)

Я думаю, що у всіх думаючих людей в Канаді є проблеми з визначенням власної ідентичності. Є вони і в новоприбулих українців. Однак найтяжче серед них тим, хто приїхав з Польщі. Якось мені сказала одна моя знайома з Едмонтону: «Я інколи думаю: хто я? В Польщі я говорю польською з українським акцентом, українською я говорю з польським акцентом, англійською я говорю з акцентом...». 

Незважаючи на це, вони роблять свою українську справу з впертістю, якою треба ще повчитися нам, українцям з України.

Власне, повертаючись до проекту Canadian Train of Ukrainian Pioneers, треба сказати, що в Торонто, в «Золотому Леві» відбувся концерт, організований і проведений переважно "четвертою хвилею'" і українцями з Польщі (щоправда, там смішила людей навіть знаменита Люба Ґой), лейтмотивом якого стала тема «залізниці» http://www.meest-online.com/index.php?option=com_content&task=view&id=6226&Itemid=95).

Canadian Train of Ukrainian Pioneers  в "Золотому Леві".
Посол співає "Маки червоні..." з Івоною Коваль та Галиною Цеховською
Фото Марка Левицького,
28 червня 2011

Олександ Данилейко співає "Чорнобривці..."

А це легендарна Люба Ґой
Фото Марка Левицького,
28 червня 2011 р.

Ведучі Лариса Баюс та Ігор Бокій
Фото Марка Левицького
28 червня 2011 р.

Посол співає з Н.Колач-Кулинич "Поїзд із Варшави"
Фото Марка Левицького,
28 червня 2011

Стоп, я забігла наперед. Адже поїзд лише прибуває до Торонта...

А тим часом Канадський Трен Українських Піонірів зустріли на вокзалі Торонтонський КУК на чолі з яскравою Оксаною Ревою, а також чудова лондонська громада (з містечка London, ON), яка розбила міф про те, що пихаті торонтонці вважають, що українська Канада закінчується в Місісазі (Mississauga - передмістя Торонто, де компактно мешкає багато канадців українського походження): вони виконали власну пісню про перших піонерів Канади, згадавши навіть Івана Пилипова, тим самим довівши, що історія першопроходців до Канади небайдужа всім небайдужим українцям.  

Зустріч на вокзалі в Торонто.
Фото Марка Левицького, 28 червня 2011 р.