 |
| Canadian Train of Ukrainian Pioneers Постер Романа Хабурського |
 |
| Фото надане авторові Оксаною Шмігельською |
Признаюся відразу: iдея проїхати поїздом через усю Канаду, відвідавши ключові для українців місця, з'явилася у мого чоловіка (хто не знає, ідеться про Посла України в Канаді Ігоря Осташа) ще на початку нашого перебування в Канаді.
«Мрійник!» - з доброю іронією дивилася я на нього, коли він захоплено розповідав мені про неї, намагаючись запалити мене нею і тим самим спровокувати мене на підтримку цього проекту. Приблизно так само дивилися на нього десятки інших очей, які спостерігали за тим, як він натхненно малює в уяві романтику подорожі.
Відразу скажу: на провокації Ігоря Осташа ніхто не піддавався, включно з його дружиною, тобто мною, Мариною Гримич. Всі ми приязно йому посміхалися у відповідь і кивали головами, а він продовжував і далі живописно малювати повітряні замки нереального проекту.
Тепер я повинна визнати, що вкотре помилилася. За мої довгі роки сімейного життя я переконалася, що живу не з Ігорем Осташем, а з Девідом Коперфільдом. Я повинна була б із самого початку мати передчуття, що цей проект таки збудеться, і що мені треба до цього добряче підготуватися. Натомість я зберігала олімпійський спокій.
Але сталося не як гадалося. З'явився чоловік, який повірив в реалістичність ідеї Ігоря Осташа. Найпарадоксальніше, що ним став не українець, більше того, ним став представник тієї діаспори, яка не корчувала ліси в західній Канаді, а яка після війни осіла переважно в містах, заснувавши традиційні для її культури бізнеси. Цією людиною виявився Пітер Памел, грек за походженням, блискучий юрист з Монреалю, що спеціалізується на морських перевезеннях. (http://www.blg.com/en/home/our-professionals/Pages/Pamel-Peter.aspx.) Саме він став першим партнером проекту, першим спонсором. Саме він став посередником у переговорах з VIA Rail, тобто Управлінням канадської залізнизі, саме він переконав VIA Rail стати платиновим спонсором проекту.
 |
| Ігор Осташ та Пітер Памел на залізничному вокзалі в Монреалі. Фото Марини Гримич 25 червня 2011 р. |
Треба написати також ще про одну людину - тепер вже з українського середовища, - яка повірила в здійсненність задумки Ігоря Осташа і яка також вплинула на позитивне рішення VIA Rail. Це Любомир Хабурський, до речі, також успішний і талановитий адвокат. А його брат - Роман - став дизайнером дуже стильного постера Canadian Train of Ukrainian Pioneers.
І, власне, тоді «поїзд рушив», тобто проект став реальним.
Було вироблено маршрут: Галіфакс – Монреаль – Оттава – Торонто – Вінніпег – Саскатун – Едмонтон. В кожному місті передбачалося відвідати українські місця, вклонитися українським святиням, подякувати українцям чотирьох хвиль української еміграції до Канади за те, що вони збрегли в Канаді український дух, відсвяткувати 120 річницю українського поселення в Канаді в народному дусі. Воістину грандіозна акція.
І саме тоді я з жахом усвідомила, який шмат роботи лежить перед організаторами проекту, які об'єданалися в комітет, а точніше, не в комітет, а в комітетик, і навіть не в комітетик, а в мікрокомітетик. Бо основними організаторами зі сторони Посольства стали три людини. Сам Посол Ігор Осташ, Перший секретар Посольства України в Канаді («Міністр культури Посольства») Олена Захарова і, нарешті, я.
Щоб уявити собі напругу, яка перед нами постала, скажу, що від дня, коли ми отримали згоду VIA Rail на спонсорство, і початку акції залишалося 3 місяці.
Три місяці. Для Канади цей термін для здійснення такого масштабного проекту просто нереальний. Навіть за рік канадці не взялися б це зробити.
Однак на те ми й українці. Живуча, мобільна, креативна нація.
Канадська історія є спокійна і благополучна, як тихі води сотень тисяч її озер. Українська історія «реве та стогне», як води Дніпра. Ми звикли на своєму історичному шляху долати і «дніпровські пороги», і «вири» і справлятися з непередбачуваною течією. Ми звикли приймати рішення блискавично, діяти блискавично, зневажаючи бюрократизм і дріб'язковість, підміну живої ідеї тим, що в Канаді називається micromanagment.
На шляху пошуків партнерів на місцях (тобто на пунктах великого маршруту) нам зустрілися Великі Друзі. І про це буде далі багато написано... Але спершу буле гірке розчарування. Ті партнери, на яких ми сподівалися найбільше, оскільки за час перебування в Канаді ми, зі свого боку, дали їм найбільше, відмовилися підтримати цей проект.
Зараз я думаю: слава Богу, що так сталося. Ми зробили проект таким, як і хотіли: живим, неподіваним, життєстверджуючим і креативним, а головне: не бюрократичним і занудним, а воістину народним!
