...
Власне, подорожувати поїздом по Україні, - дуже приємна річ. Особливо, якщо ти
їдеш у фірмовому поїзді, а значить, у новихвагонах, за словами провідника поїзда # 12 (Сімферополь-Київ), «глухівсько-польського
виробництва», де в кожному купе сповіщається на спеціальному табло, чи зайнятий
туалет, чи ні.
Отож, їдеш собі з Криму у новому
вагоні, поглядаєш на степи, що розкинулися за вікном, і згадуєш старі добрі часи
і старі добрі залізничні звичаї.
Узяти, наприклад, звичай чаювання.
«Найсмачніший чай – у поїзді!» - є така приказка. І справді, чай у склянці в
старомодному підстаканнику має неповторний смак, навіть тоді, коли вже не заварюється
провідником у чайничку «заварка» і не розбавляється в склянках окропом
(«кіпяточком»), а є примітивним напоєм, що пахне паперовим пакетиком. Мене
завжди дивувало, чому в літаках всіх авіаліній чай ЗАВЖДИ пахне папером
пакетика? В пластмасовій одноразовій чашці він просто огидний. А от у
старомодній склянці (навіть «гранчаку») в старомодному підстаканнику навіть пакетиковий
чай можна пити. Це, бува, не тому, що ти спочатку чуєш дзвін склянок, які
провідник хвацько тримає по три в руці, несучи по вагону з гарячим чаєм, і це
вже в тобі збуджує апетит? А потім він заходить в купе і недбало кидає на стіл
два пакетики цукру-рафінаду. Ах, цей залізничний надтвердий цукор-рафінад! Ти
можеш кинути його в чай і довго чекати, поки він розчиниться, а можеш, по
старому російському купецькому звичаю «мочати» рафінад в чай і дивитися, як забарвлена
в дубовий колір частинка твердобетонного шматочка цукру починає плавитися, а
потім посмоктати його, запивши справжнім чаєм або напоєм, що носить його ім'я.
І ти сидиш, попиваєш чай і дивишся за вікно на українські краєвиди, і це не
просто пиття чаю, це процес отримання насолоди...
Пам'ятаю, як повертаючись із
«чорнобильської екзили» плацкартним вагоном поїзда Новосибірськ-Москва я ніяк
не могла заколисати свою доньку до сну. І от через кілька годин носіння на
руках по вагону, вона нарешті склепила очі! І я, щаслива, надумала покласти її,
сонну, на полицю, як тут... якийсь диверсант почав колотити ложечкою цукор в
чаї, і це дзеленчання тривало цілу вічність! А моя, щойно заколисана півторарічна
Наталка розлупила очі і підхопилася на ноги, вигукнувши: «О! Цай! Хоцу цай!»
Так, пиття чаю у поїзді залишилося в
її памяті як найприємніший спогад дитинства. І з тих часів у скарбничці нашого сімейного
фольклору є її фраза, яку вона регулярно повторювала протягом року після
подорожі плацкартом поїзду Новосибірськ-Москва: «Матаєш (пам'ятаєш)? Ми їхали у
пої (поїзді) і пили чай! Ги-ги-ги!».
Так, чайно-залізничні спогади
лишаються на все життя...
Чого це я заностальгувала?
А тому, що щойно повернулася з
подорожі з Криму і мала приємність їхати поїздом Сімферополь-Київ і порівняти
свою подорож з крос-канадською.
Найбільше чарує в усіх поїздах
кримського напрямку те, що відбувається на станціях за 2-4 хвилини стоянки. А
відбувається тут найблискавичніша в світі торгівля.
Взагалі, торгівля з поїзда є одним із
найцікавіших «залізничних» звичаїв. І має він історичний характер. Так, у
1930-40 рр. це був виживальний звичай: люди, що тікали від голоду (моя родина,
наприклад) чи від війни (в евакуацію), чи під час депортацій, чи повертаючись
поїздом з війни – завжди на залізничних станціях міняли свої скромні чи
нескромні (трофейні) пожитки на продукти у місцевого населення. Скільки
дорогоцінностей було виміняно на відро картоплі за тією ж самою «ціною», що й проста
біжутерія! Однак перед лицем голоду і золота обручка з діамантом і металева
штамповка з скляним камінчиком мали однакову вартість: це була просто
непотрібна цяцька!
У часи «розвиненого соціалізму», коли
люди почали їздити на курорти більш регулярно, звичай торгівлі з поїзда
видозмінився: курортники вважали за правило привезти додому «з півдня» фруктів-овочів,
частину з яких купували на коротеньких стоянках поїзда. В ті часи це вважалося
дуже по-господарськи: ціна була смішна, а якість – суперовою. Власне, набирали
«по вуха»: щоб наїстися і зробити консервацію на зиму.
Тепер цей звичай дещо занедбався,
адже тепер базари і магазини переповнені і своїми і чужими овочами-фруктами. Я
також щоразу даю собі слово нічого з поїзда не купувати. Однак щоразу зваблююся
на ту ж саму смішну ціну, і на ту ж саму «живу» якість: так, як воно пахне і
смакує, ні з чим не порівняти.
І кожна станція по гілці з Криму до,
скажімо, Києва має свою спеціалізацію.
Досвідчений чоловік знає, що в самому
Криму треба купляти персики і виноград (бажано бахчисарайські), а в Ялті (зокрема)
– синю (солодку) цибулю.
У Джанкої (це Північний Крим) треба
купляти дині.
У Новоалексєвці найкращі в Україні (та
й у світі) кавуни, а коли вже не
сезон на них – помідори, перець, яблука.
Потім чекаєш на Мелітополь. Взагалі,
найкраща черешня в Україні – мелітопольська, однак не в сезон, купуєш те, що не
встиг купити на попередніх станціях. Так, я на цей раз купила в Мелітополі
дині, оскільки в Джанкої наш фірмовий поїзд не зупинявся. Звичайно, це не джанкойські
дині, а так звані «колхозніци» і «дубовки», але всеодно виявилися дуже
смачними, з таким «сільським» / «колхозним» смаком.
Після Мелітополя – спатоньки. І ти
спиш, закривши купе, вдихаючи ароматний запах динь, який сконцентрувався в
маленькому закритому просторі купе, і слухаєш стукіт колес....
Звичайно, в канадському поїзді немає
цього етнографізму... Читаючи спогади новоприбулих, що долали подорож через
Канаду, з торгівлею на станціях і їжею в поїзді, пов'язаний один харчовий
продукт: хліб. Так, майже всі мої інтерв'юери діпістської еміграції
розповідали, як усіх вражав білий канадський хліб. Він був пухнатий, однак «як
вата». Декого це хвилювало, декого захоплювало, декого розчаровувало. Однак
ніхто цього не забув, адже йшлося про голодні повоєнні роки.
Взагалі, розповіді про хліб покоління
моїх батьків, - це окрема тема спогадів, це дійсно історична тема. Так, мій
батько, тікаючи разом з батьками від голоду в 1930-х роках з України до
Ташкенту, який на той час був «город хлебный», мені кілька десятків раз
розповів, як він, зайшовши в хлібний магазин в Ташкенті, побачив полиці,
буквально забиті красивим білим хлібом. Це справило на нього просто магічне
враження.
Ой, щось я весь час відхиляюся від
основної теми... Повертаюся до подорожі канадською залізницею.
Отже, команда Канадського трену
укаїнських піонірів вирушила з Вінніпегу до Саскатуну, зі столиці Манітоби до
столиці провінції Саскачеван.
 |
Я почала збирати фото канадських вантажних вагонів...
Це "хлібний" вагон.
Фото Марини Гримич з вікна поїзда Вінніпег-Саскатун.
4 липня 2011 |
 |
Це ще один вагон. Я помітила в Канаді, що на вагонах
дуже ляблять писати граффіті.
Фото Марини Гримич з вікна поїзда Вінніпег-Саскатун.
4 липня 2011 |
Взагалі, до Вінніпегу я була
переконана, що місія канадського пасажирського поїзда – виключно туристична.
Там їздять – думала я – такі чистенькі, чемні, тихі пенсіонери з пенсіонерками.
Однак на маршруті Вінніпег-Саскатун
сталося дещо інше. Після чистеньких, чемних, тихих пенсіонерів ми потрапили в
живу атмосферу багатокультурної, сімейної, часто багатодітної, незаможної
Канади.
Тобто, виявляється, окрім туристичної
місії, канадський поїзд все ще виконує функцію пасажирських перевезень!
На цей раз ми їхали в вагоні з
сидячими місцями, оскільки спання не передбачалося: ми виїхали рано вранці, а
пізно ввечері мали бути в Саскатуні.
І проїжджали ми знаментими
канадськими преріями, що в перекладі на українську означає «степ». І ми, звиклі
до джанкойських (північнокримських) і херсонських степів, до яких можна
прикладати лінійку, приготували свою лінійку, готові прикладати їх до саскачеванських
прерій. Бо про прерії більшість з нас знали з картин Василя Курилика, у якого
на картинах канадський степ, є геометрично ідеально пласким. Знали ми також
канадську народну приказку про те, що степ у Саскачевані – такий плаский, що,
вийшовши з хати, ти можеш побачити на горизонті свого пса, який вибіг з дому
три дні тому...
Але сталося не як гадалося.
Ми були дещо збентежені, бо за вікном
побачили не рівний шматок паперу, а, так би мовити, «пожмаканий», таку собі
невипрасувану сорочку.
Хвиляста поверхня саскачеванського
степу має свій шарм, а особливо після цьогорічної чергової повені. Я здогадуюся, що незвичайно
велика кількість води, яка звалилася на історично дуже суху екологічну зону,
дещо змінила екосистему: на місці сухого, аж до рипу, степу, - мокра земля,
подекуди мочари. В «складхах невипрасуваної сорчоки» застоялася вода, а
оскільки повінь заливала Саскачеван кілька років поспіль, там вже встиг вирости
очерет, посеред якого ховається і качечка, і жабка, і комарики. Звичайно,
комариків нам крізь вагонне скло не вдалося побачити (лише уявити), а от качок
і жабок – так: поїзд час від часу зупинявся, щоб ми мали можливість розглянути
все як слід і «пристрілятися» фотоапаратом.
 |
Саскачеванський пейзаж
Фото Марини Гримич з вікна поїзда Вінніпег-Саскатун.
4 липня 2011 |
 |
Тепер елеватори будуть з'являтися на нших фото постійно. Адже ми тепер фанати фармарської Канади.
Фото Марини Гримич з вікна поїзда
Вінніпег-Саскатун, 4 липня 2011 |
 |
Так вигядає канадська фарма здаля.
Фото Марини Гримич з вікна поїзда Вінніпег-Саскатун.
4 липня 2011 |
 |
І обов'язково на саскачеванському пейзажі
час від часу вигулькне українська церква.
Фото Марини Гримич з вікна поїзда Вінніпег-Саскатун.
4 липня 2011 |
Зупинка на станції в нашій подорожі
також була. Тільки це був не Джанкой з динями, і не Новоалексіївка з кавунами і
не Мелітополь з черешнями. Це був Мельвіль. Він, виявився дещо жвавішим від Хорнпейна, проте все
ще достатньо сонним.
 |
Найперша (тепер вже історична) залізнична станція
в Мельвілі.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011
|
 |
Друга будова залізничої станції Мельвіль
Фото Марини Гримич
4 липня 2011 |
 |
Дуга будова залізничної станції Мельвіль.
Інший ракурс.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011 |
 |
А це прерійська (степова) трава, що росте на станції Мельвіль
Фото Марини Гримич
4 липня 2011
|
 |
Від такого етнографізму я просто дурію.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011 |
 |
І від такого...
Екзотична мельвільська публіка.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011
 |
Мельвіль. Вигляд центральної вулиці.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011
|
|
 |
Судячи з реклами,
Мельвіль відомий своїми спортивними досягненнями.
Фото Марини Гримич
4 липня 2011 |
 |
Пам'ятник на станції Мельвіль
Фото Марини Гримич
4 липня 2011 |
У поїзді на маршруті
Вінніпег-Саскатун нас чекала ду-уже приємна несподіванка від команди, що обслуговувала
поїзд. Це була франкомовна команда, яка поводилася цілковито інакше, аніж
команда «англіків» на відтинку Торонто-Вінніпег.
Однак все по порядку.
У нашій подорожі через всю Канаду ми,
сповнені відчайдушного етнографізму і романтизму, уявивши, як перші українці, в
кожухах і з запахом часнику шокували «англіків» у крос-канадському поїзді, захотіли
відтворити атмосферу історичної подорожі. Звичайно, ми (крім Юрія Фотія) були
без кожухів, хоча при вишиванках, і не зловживали часником (лише ковбасою, якою
запасся той самий Юрій Фотій), але що нам весь час хотілося робити, - це
поспівати. Типово українське бажання, яке відрізняє українців від інших
народів. Адже українське застілля не обходиться без пісні, «праздник не удался»
(свято зіпсоване), якщо народ не нагорлався пісень. Отож, наша подорож залізницею
через усю Канаду з історичним підтекстом, не могла не відбуватися без
етнографічного антуражу, в даному випадку, без пісні. І подекуди ми навіть не
цуралися деяких моментів епатажу, шокування канадської публіки, щоб створити
враження на кшталт того, як перші українці в кожухах і вишиванках сприймалися
як епатаж і шок для місцевих «англіків».
 |
Як ми забавлялися...
Фото невідомої особи на фотоапарат Марка Левицького.
4 липня 2011 р.
Позд Вінніпег-Саскатун |
 |
Як ми насолоджувалися життям...
Наша Надя Кравченко.
Фото Марка Левицького на станції Мельвіль.
4 липня 2011 |
 |
Як ми жартували...
Олесь Доній.
Фото Марка Левицького
4 липня 2011 р.
Станція Мельвіль. |
На відтинку Торонто-Вінніпег ми
тинялися поїздом, бажаючи знайти якесь місце, аби колективно погорлати або принаймні
поспівати пісень. Однак там за нами слідкувало пильне око «англіків», яке не
лише за нами спостерігало, а й постійно капало нам на мізки, обкладаючи нас
різними заборонами.
Що стосується франкофонної команди на
відтинку Вінніпег-Саскатун, то все було цілковито навпаки. Обслуга поїзда не
лише НЕ забороняла нам співати, жартувати і епатажувати, а навпаки, схиляла нас
до цього і врешті-решт зробила з цього шоу. По поїзду по радіо було зроблене
оголошення: «Увага! У нас на потязі їде команда «Історичного потягу українських
піонерів», які повторюють історичний шлях своїх предків Канадою. Ми щиро
вітаємо їх і запрошуємо їх і всіх бажаючих о 16.00 в панорамний вагон, де відбудеться
невеличкий український концерт, який супроводжуватиметься келихом шампанського
від імені команди обслуги поїзда Вінніпег-Саскатун».
Ми зібралися в панорамному вагоні, де
на нас вже чекала велика кількість пасажирів. Ми скупчилися навколо Ярослава
Джуся, який убив наповал всіх віртуозною грою на бандурі. Ми трохи поспівали (
і навіть не погорлали), і тут урочисто винесли кілька холодних пляшок шикарного
шампанського.
Мій фоторепортаж про цю подію:
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
 |
| Add caption |
У Саскатуні ми вийшли, сп'янілі
прерійським степом, шампанським і музикою Ярослава Джуся.
А на пероні нас зустріла сама Марійка
Бурмака у супроводі багатомільйонної групи підтримки: прерійских комарів,
судячи з їхньої активної гостинності, - всі вони були українського походження.
