Коли ми в Посольстві лише розпочинали історичний тур Канадою, ми просили координаторів на місцях обов’язково включити в нашу програму маленькі містечка і сільські (по-канадськи, фармарські) околиці, бо, як правило, “туди гості не доїжджають”. А ми, тобто Canadian Train of Ukrainian Pioneers, за будь-яку ціну, хотіли туди доїхати.
І ми доїхали.
А першою фармарською околицею, яку нам вдалося відвідати, стало знамените сусідство Stuartburn і Gardenton, де знаходяться, відповідно, перша українська католицька і перша українська православна (і взагалі, перша українська) церкви Канади
Якось так склалося, що вся наша команда, за станом душі (а дехто - не буду показувати пальцем, - і за професією), виявилися етнологами. Це було видно по тому, як у всіх пробудився пошуковий інстинкт як тільки ми виїхали за межі Вінніпегу. Так, в машині, яку вів керівник і координатор вінніпезької програми Тарас Соколик, розгорілася цікава розмова між мною, о. Максимом Лисаком і Олесем Донієм про те, яким умовним є поняття етнічного походження, коли йдеться про патріотизм (не люблю цього пафосного слова, однак тут доцільно його вжити).
Узяти хоча б нашу команду Canadian Train of Ukrainian Pioneers. Серед нас були українці моноетнічного походження, скажімо, Ігор Осташ, що має абсолютно “чистий” в етнічному плані родовід. Його предки чемно жили впродовж кількох століть у двох сусідніх галицьких селах і не валандалися по світу туди-сюди, як, скажімо, мої кочові прадіди, яких дуже важко вислідити в метричних книгах, оскільки вони народжувалися, одружувалися, народжували своїх дітей і вмирали в різних (і треба сказати дуже численних) слободах і хуторах Слобожанщини і поза нею. “Моноетнічними” за походженням і в плані збереження “крові” є багато українців Канади, однак коли йдеться про почуття патріотизму, вони в першу чергу є канадцями, а бути українцями для них – це є один із станів душі, або (учителі, священики) професія, яка годує, або своєрідне хоббі.
Разом з тим, в нашій команді Canadian Train of Ukrainian Pioneers був Вахтанг Кіпіані, який не має ні краплини української крові, однак він є більшим українцем, аніж тисячі моноетнічних українців разом взятих. І навіть, коли його мама емігрувала до Штатів і кликала його за собою, він відмовився від ситого життя в еміграції, бо вважав, що його місце – в Україні. Без його аналітичного погляду і уміння давати короткі, але дуже влучні визначення, без його сайту “Історична правда” сьгоднішній український історичний простір був би значно біднішим.
У нас з Олесем Донієм в крові, як виявилося з розмови в машині по дорозі з Вінніпегу, понамішувано різноманітного етнічного матеріалу. Так, лідер “революції на граніті”, яку я вважаю за багатьма показниками набагато “крутішою” від помаранчевої (тоді – в 1990 році - реально страшно було за студентів, що вийшли на майдан протестувати; це був реальний виклик ще реально сильній владі, і реально НІХТО НІКОЛИ не міг собі навіть уявити, що це можливо), отже, Олесь Доній сказав нам про своє етнічне походження: “Я навіть не знаю, якої крові в мене тільки нема – українська, російська, білоруська, циганська (!)…” Хіба це завадило йому стати реально одним із ключових українців в історії незалежної України?
А у мене, як з’ясувалося з моїх генеалогічних дослідів, одна з фамільних гілок веде від зрусифікованого представника давнього роду східного суфітсько-військового ордену кизил-баші, який оселився на Слобожанщині і отримав землі і дворянство за заслуги в військових діях. Ну і що? Хочете сказати, що я менша українка, ніж “моноетністи”?
А що примушує канадців визнавати себе українцями? Адже вони від цього нічого не мають!
Трохи теорії (можна цей абзац не читати). Річ у тім, що сучасна українська етнологія і, до речі, одна з гілок теорії ідентичності в світі, дуже часто базуються на хибному уявленні про етнос та етнічність як сукупність чинників – мова, культура, історична батьківщина, релігія і т.д. Це типово еволюціоністський підхід. Скажу Вам як битий етнолог: неправда це. Ці чинники є допоміжні і дуже часто (особливо в умовах еміграції або на певних історичних етапах в межах батьківщини) стають віртуальними або (в пом’якшеному варіанті північноамериканської термонілогії) символічними.
Насправді етнос – це поняття географічне. Цю ідею колись сформулював і обгрунтував дійсно геніальний етнолог Лев Гумільов, чим викликав щире обурення і осуд в середовищі радянських етнологів. А він довів це на феноменально великій кількості історичних прикладів і фактів, починаючи з доісторичної доби і закінчуючи ХХ ст.
Одним словом, ти є – те, де ти живеш. Крапка.
Вибачте за теорію, можете продовжувати читати.
Тим часом Тарас Соколик – керівник нашої програми у Вінніпезі, керуючи автом, показував нам поселення менонітів, де виростала його дружина. Меноніти Канади на 95% походять з нинішньої України (нинішня Запорізька область). І що цікаво, якщо раніше канадські меноніти казали і писали, що приїхали з Росії (і це була правда, адже в ті часи то була Російська імперія), то тепер вони переважно стверджують, що походять з України (навіть не згадуючи своїх до-українських етнічних земель!). Це називається вихованням. Українська незалежність і особливо помаранчева революція зробили своєрідну революцію ідентичності українців (і як бачимо, не лише українців) у світі: стало модно бути українцем або просто з України.
А потім ми проїхали французькі манітобські поселення. Теж умовність. Ті, кого називають у Манітобі французами – насправді нащадки приїжджих з нинішньої Бельгії. І вони давно вже не “французи”, вони давно вже канадці.
Знову теорія (і знову можна не читати). У Канаді дуже часто можна почути обурення: українців першої і другої хвилі "погані" канадці не називали “українцями”, а лише Bukowinians, Galicians, Ruthenians, Austrians.
Однак насправді, не канадці винні в цьому, і не імміграційні служби і не Австрія, і не Румунія і навіть не Росія. На ті часи взагалі не існувало у загальному вжитку (за винятком вузького середовища українських інтелектуалів) слова “українці” на позначення одного народу. Тоді в Європі (в тому числі в нинішній Україні) превалювала державна ідентифікація (приналежність до певної держави, наприклад, термін "австрійці" на позначення українців, що приїхали з Австро-Угорщини); ЛОКАЛЬНА ідентичність (буковинці, галичани, волиняки) і КОНФЕСІЙНА ідентичність (греко-католики – православні).
Українці з Галичини і Буковини першої і другої хвиль еміграцій насправді усвідомлювали себе як окремішні спільноти, як різні громади. І життя українських православних і католиків у той час проходило як “в старому краю”, так і в Канаді, паралельно. Шлюби поміж одними і другими довгий час були небажаним винятком. І це не від того, що люди були дурніші від нас, “розумних”. Це був інший час. Інша історична дійсність.
І от перед нами – Canadian Train of Ukrainian Pioneers – постали дві найстаріші церкви Канади – православна і католицька. Це просто дивовижно, що знаходяться вони по сусідству: так, неначе це було задумано від початку.
Українська православна церква святого архистратига Михаїла у Гардентоні і українська католицька церква Пресвятої Трійці у Стюартборні досі зберегли специфіку буковинської і галицької громади, яка тоді існувала.
Треба визнати, що зовні українські православні і католицькі церкви Канади дуже подібні, однак всередині…
Ось, наприклад, українська православна церква святого Михаїла в Гардентоні: заходиш туди – і бачиш густу, насичену кольористичну гаму, декоративний максималізм (цю тенденцію до перенасичення деталями, дуже часто можна трактувати як українську специфіку, що бере свої корені ще з часів українського бароко), перевантаженість деталями. За тисячі кілометрів від України – я відчула себе там, неначе в своєму дитинстві, згадавши, як потайки відвідувала сільські церковці на Київщині.
 |
| Canadian Train of Ukrainian Pioneers поспішає на службу Божу в українську православну церкву св. Михаїла в Ґардентоні (Gardenton, MB) Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Дзвіниця церкви св. Михаїла в Ґардентоні Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Пояснювальна таблиця Церква св. Михаїла як пам'ятка культури |
 |
| Митрополит Юрій Каліщук в інтер'єрі церкви св. Михаїла Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Інтер'єр української православної церкви св. Михаїла в Ґардентоні Вдалося піймати сонячний промінчик Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Такого церковнго "павука" я ще не бачила Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Деталь церковного "павука' Української православної церкви в Гардентоні Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Цікавий етнографічний факт: виявляється, жінки Гардентона дарували свої коралі матінці Божій, просячи про щось збо за когось. Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Елемент церковного інтер'єру: підвісний херувимчик Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
Заходиш в українську католицьку церкву Пресвятої Трійці в Стюартборні – бачиш лаконізм, мінімалізм, делікатність кольору… Відразу згадала батьківщину мого чоловіка - Стрийщину.
 |
| Найстаріша українська католицька церква Канади: Церква Пресвятої Трійці в Stuartburn (MB). Громада Стюартборна разом з владикою чекають на учасників Canadian Train of Ukrainian Pioneers. Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Найстаріша українська католицька церква Канади: Церква Пресвятої Трійці в Stuartburn (MB). Вигляд ззаду. Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Пояснювальна таблиця на хресті, спорудженому на честь 100 річчя церкви |
 |
Владика-емерит Михайло Бздел в інтер'єрі найстарішої української католицької церкви Канади Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р. |
 |
| Автограф Никити Будки на Євангелії в Українській Католицькій церкві Пресвятої Трійці в Стюартборні. Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Інтер'єр церкви Пресвятої Трійці Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 | |
| Розпис на дерев'яній стіні в Церкві Пресвятої Трійці Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Розпис на дерев'яній стіні в Церкві Пресвятої Трійці Фото Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р. |
 |
Розпис на хорах Церкви Пресвятої Трійці Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
Розпис на дерев'яній балці в Церкві Пресвятої Трійці Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
Можна любити один зі стилей, а можна однаково любити обидва. Можна ходити виключно до одної церкви, а можна ходити (як, скажімо, моя “мішана” родина: православно-католицька) до обидвох. Це твій власний вибір.
Для команди Canadian Train of Ukrainian Pioneers величезною удачею було те, що ми в один день побували в цих двох найстаріших українських церквах Канади, на двох цвинтарях, а також на двох службах Божих, присвячених 120-річчю поселення в Канаді, а також те, що на обидвох службах правили владики.
Знову відступ, тепер ліричний. Якось так склалося, що я більше у своєму житті спілкувалася з владиками діаспори (Канада, Бразилія), аніж України. І я отримала від них великий заряд духовної сили і батьківської теплоти. Я, вирісши в атеїстичному суспільстві, однак в традиції так званого “домашнього православ’я”, мала великі упередження до церковної ієрархії через відомі причини її особливого стилю в Радянській Україні. Однак в Канаді все виявилося інакшим.
Перший канадський владика, якого ми з чоловіком зустріли в Канаді, був Єпископ Торонто і східної Канади Стефан Чміляр (Most Rev. Stephen Chmilar D.D.). Уявіть собі: нас запросили на святкування ювілею Оттавської семінарії (Holy SpiritUkrainian Catholic Seminary), і нас, за українсько-канадським звичаєм, під час вечері посадили за “чільним столом”. А це значить, що Ви їсте, немов на театральній сцені, перед численними глядачами, і за кожним твоїм рухом стежить сотня пар очей. У тому випадку за нами дивилася сотня священницьких очей. Природно, в рот шматок не лізе і неможливо витиснути з себе слово. Мені було страшно, адже я вперше в житті була присутня серед такої великої кількості священиків. Я страшенно нервувала.
Однак поряд біля мене сидів єпископ Чміляр і двома влучними жартами він примусив мене спершу посміхнутися, а потім і взагалі – розслабитися. Коли я побачила, що кожен виступ учасників церемонії був пересипаний жартами, я була збентежена і водночас приємно вражена. Було гарно, по-людськи і при цьому, дуже змістовно.
Спершу я подумала, що ця подія – це, напевно, виняток. Однак пізніше, я зрозуміла, що щира привітність і відсутність помпезності і пихи, яку часто демонструють наші батюшки в Україні, – це є загальний стиль українсько-канадської священницької спільноти, це є тут добрим тоном, це є філософія священницької місії.
Пізніше я познайомилася з владикою Юрієм Каліщуком (Його Високопреосвященство Архиєпископ Юрій: донедавна Архиєпископ Торонта і Східної Єпархії, нині - Архиєпископ Вінніпеґу і Середньої Єпархії, Митрополит Канади). Його просто обожнюють вірні: він довгий час (поки не дістав митрополію у Вінніпезі) був душею всієї торонтонської (незалежно від конфесійної приналежності) громади.
Владика Кен Новаківський, Kenneth Nowakowski (the bishop of the Ukrainian Catholic Eparchy of New Westminster, B.C.), з яким ми познайомилися ще в Оттаві, – також завжди життєрадісний і завжди пересипає розмову жартами. Коли група науковців з України і Канади завалила до нього в резиденцію у передмісті Ванкувера, він почастував нас власноруч приготовленою вечерею!
В Едмонтоні мене вразила особлива душевна тендітність і інтелігентність владики Давида (the bishop of the Ukrainian Catholic Eoarchy of Edmonton).
Забігаючи наперед, скажу, що в Саскатуні ми познайомимося з владикою Браяном Байдою (the bishop of the Ukrainian Catholic Eparchy of Saskatoon), він надасть нашому перебуванню в Саскачевані особливий братерський дух.
 |
| О.Максим Лисак, Ігор Осташ і владика-емерит української католицької церкви Михайло Бздел на фоні найстарішої української католицької церкви в Стюартборні Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Юрій Фотій, Ігор Осташ і владика Юрій Каліщук на цвинтарі найсташої української церкви в Канаді - Української православної церкви св. Михаїла в Гардентоні Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р. |
 |
| Владика Юрій Каліщук під час служби на честь українських піонерів Канади. Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р. |
 |
Ігор Осташ та владика-емерит Михайло Бздел на фоні пам'ятного знака на честь українських піонерів Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Таким його обожнює українська громада. Владика Юрій Каліщук. Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р. |
Коли ми під’їхали до найстаршої української католицької церкви в Стюартборні, я вперше познайомилася з владикою Бзделом (Archbishop Emeritus of Winnipeg). Він нас зустрів на порозі біленької, як яєчко, церковці, що стояла на фоні зеленої, чудово доглянутої травички, і привітав нас із посмішкою, від якої душа відразу ж розцвіла. А в Гардентоні на нас чекав митрополит Юрій Каліщук. Ми обнялися, як рідні: адже нас поєднує стільки спільних акцій, стільки чудових спогадів, а головне, стільки обідів на українських акціях, на яких нас завжди садили поруч! А їжа, як кажуть антропологи, виробляє почуття спорідненості!
Тут в Гардентоні і Стюартбурні нам дійсно було, як ніколи, добре.
Я багато об’їздила фармарських околиць в Альберті, які часом викликали у мене якийсь ностальгійний смуток: я собі уявляла, як українці, які завжди просили в канадського уряду дати їм землю з лісом, як вони сумували серед осиково-ялинових гайків, що звуться тут “бушем” (настільки сухим, що, здається від одного розгніваного погляду можуть загорітися), як вони, бідні, тужили за справжнім українським соковитим лісом з густою тінню!
Натомість тут, у Манітобі “буш” виглядає більш по-українськи: тут чудові дубові гайки! Але, на жаль, земля тут гірша від альбертської. Як я казала раніше, тут каміння саме росте із землі, як бур’ян. Тому, звичайно, з точки зору вигоди, в альбертських краях фармарувати було більш вигідно.
 |
| Манітобський буш (Stuartburn (MB)) Фото Марини Гримич |
 |
| Дубовий гай в Гардентоні Фото Марини Гримич |
 |
| Ой хто там під дубом, під дубочком? Фото Марини Гримич |
 |
Не могла не втриматися, щоб не сфотографувати: кладовище фармарської сільгоспотехніки на фармі по сусідству з церквою Пресвятої Трійці (Stuartborn, MB) Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
Не втримався і Вахтанг Кіпіані: сліди колишньої фармарської слави. Стара стайня. Фото Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р. |
 |
| Справжній етнограф не зможе пройти повз такий чудовий артефакт Фото справжнього етнографа Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р. Гардентон |
 |
| Етнологи "в полі" (для тих, хто не роздивився: Олесь Доній) Фото Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р., Гардентон |
 |
| Демонстрація давнього українського звичаю братання до і після... (Демонструють Олесь Доній і Вахтанг Кіпіані) Фото випадкової особи на фотоапарат Вахтанга Кіпіані 3 липня 2011 р., Гардентон |
А Ви ніколи не були в фармарському етнографічному музеї? А от ми були! Це є в Гардентоні, де зібрана велика буковинська, канадсько-буковинська і просто канадська фармарська колекція. Його створила і досі утримує одна людина. Це до питання про роль особистості в історії. Історію роблять не лише (а часто не стільки) учасники подій, а ті люди, які їх фіксують. У Гардентоні історія культури буковинців зафіксована. Значить, про неї довго пам'ятатимуть.
 |
| До українського музею в Гардентоні! Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
| Реклама одного з найзнаменитіших щорічних українско-канадських фестивалів Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
| Цвіт Канадського трену українських піонірів на фоні цвіту українського музею в Гардентоні Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 |
 |
| Весільний коровай. Український музей в Гардентоні Фото Марини Гримич |
 |
| Фрагмент (рукав) буковинської сорочки Фото Марини Гримич |
 |
| Фрагент (рукав) вишитої сорочки Фото Марини Гримич |
 |
| Фрагмент (рукав) буковинської сорочки Фото Марини Гримич |
 |
| Фрагмент (рукав) вишитої сорочки Фото Марини Гримич |
 |
| Українсьько-канадський вишивальний ф'южн. Чоловіча сорочка Фото Марини Гримич |
 |
| Колиска для маленьких українських піонірів Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
| Інструмент українсько-канадського фармаря Фото Вахтанга Кіпіані |
Спостерігаючи за учасниками Canadian Train of Ukrainian Pioneers на фармарській околиці, як вони ведуть розмови з місцевими людьми, а також за фотознімками, які вони зробили, я зловила себе на думці: добра половина з цих людей мають вроджену етнологічну “нюшку”! Наша подорож нарешті стала подібною до мого найулюбленішого типу професійних розваг - фольклорно-етнографічної експедиції...
 |
| Ігор Осташ заходить до найстарішої української церкви в Канаді, Української православної церкви св. Михаїла в Гардентоні Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Марко Якута (СУСК) охоплений дослідницькою лихоманкою Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Ну, а щодо Вахтанга Кііпіані ніхто й не дивувався, коли бачив його найнесподіваніших місцях в найнесподіваніших позах Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Микола Хрієнко зробив свою роботу. Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р. |
 |
| Етнографічна топ-модель Канадського Трена Українських Піонірів Юрй Фотій Фото Марка Левицького 3 липня 2011 р. |
 |
| А це наш невтомний і всюдисущий Марко Левицький в роботі. Він, як і всі журналісти, не має fancy pictures зі своїм зображенням. Він фотографує, а його - рідко хто. Так його "піймав" Вахтанг Кіпіані. |
