Wednesday 10 August 2011

#11. Увага! Наша подорож набуває рис етнографічної експедиції! (Stuartburn-Gardenton, July 3, 2011)

         Коли ми в Посольстві лише розпочинали історичний тур Канадою, ми просили координаторів на місцях обов’язково включити в нашу програму маленькі містечка і сільські (по-канадськи, фармарські) околиці, бо, як правило, “туди гості не доїжджають”. А ми, тобто Canadian Train of Ukrainian Pioneers, за будь-яку ціну, хотіли туди доїхати.
         І ми доїхали.
        А першою фармарською околицею, яку нам вдалося відвідати, стало знамените сусідство Stuartburn і Gardenton, де знаходяться, відповідно, перша українська католицька і перша українська православна (і взагалі, перша українська) церкви Канади
         Якось так склалося, що вся наша команда, за станом душі (а дехто -  не буду показувати пальцем, - і за професією), виявилися етнологами. Це було видно по тому, як у всіх пробудився пошуковий інстинкт як тільки ми виїхали за межі Вінніпегу. Так, в машині, яку вів керівник і координатор вінніпезької програми Тарас Соколик, розгорілася цікава розмова між мною, о. Максимом Лисаком і Олесем Донієм про те, яким умовним є поняття етнічного походження, коли йдеться про патріотизм (не люблю цього пафосного слова, однак тут доцільно його вжити).  
         Узяти хоча б нашу команду Canadian Train of Ukrainian Pioneers. Серед нас були українці моноетнічного походження, скажімо, Ігор Осташ, що має абсолютно “чистий” в етнічному плані родовід. Його предки чемно жили впродовж кількох століть у двох сусідніх галицьких селах і не валандалися по світу туди-сюди, як, скажімо, мої кочові прадіди, яких дуже важко вислідити в метричних книгах, оскільки вони народжувалися, одружувалися, народжували своїх дітей і вмирали в різних (і треба сказати дуже численних) слободах і хуторах Слобожанщини і поза нею. “Моноетнічними” за походженням і в плані збереження “крові”  є багато українців Канади, однак коли йдеться про почуття патріотизму, вони в першу чергу є канадцями, а бути українцями для них – це є один із станів душі, або (учителі, священики) професія, яка годує, або своєрідне хоббі.
         Разом з тим, в нашій команді Canadian Train of Ukrainian Pioneers був Вахтанг Кіпіані, який не має ні краплини української крові, однак він є більшим українцем, аніж тисячі моноетнічних українців разом взятих. І навіть, коли його мама емігрувала до Штатів і кликала його за собою, він відмовився від ситого життя в еміграції, бо вважав, що його місце – в Україні. Без його аналітичного погляду і уміння давати короткі, але дуже влучні визначення, без його сайту “Історична правда” сьгоднішній український історичний простір був би значно біднішим.
         У нас з Олесем Донієм в крові, як виявилося з розмови в машині по дорозі з Вінніпегу, понамішувано різноманітного етнічного матеріалу. Так, лідер “революції на граніті”, яку я вважаю за багатьма показниками набагато “крутішою” від помаранчевої (тоді – в 1990 році - реально страшно було за студентів, що вийшли на майдан протестувати; це був реальний виклик ще реально сильній владі, і реально НІХТО НІКОЛИ не міг собі навіть уявити, що це можливо), отже, Олесь Доній сказав нам про своє етнічне походження: “Я навіть не знаю, якої крові в мене тільки нема – українська, російська, білоруська, циганська (!)…” Хіба це завадило йому стати реально одним із ключових українців в історії незалежної України?
         А у мене, як з’ясувалося з моїх генеалогічних дослідів, одна з фамільних гілок веде від зрусифікованого представника давнього роду східного суфітсько-військового ордену кизил-баші, який оселився на Слобожанщині і отримав землі і дворянство за заслуги в військових діях. Ну і що? Хочете сказати, що я менша українка, ніж “моноетністи”?
         А що примушує канадців визнавати себе українцями? Адже вони від цього нічого не мають!
         Трохи теорії (можна цей абзац не читати). Річ у тім, що сучасна українська етнологія і, до речі, одна з гілок теорії ідентичності в світі, дуже часто базуються на хибному уявленні про етнос та етнічність як сукупність чинників – мова, культура, історична батьківщина, релігія і т.д. Це типово еволюціоністський підхід. Скажу Вам як битий етнолог: неправда це. Ці чинники є допоміжні і дуже часто (особливо в умовах еміграції або на певних історичних етапах в межах батьківщини) стають віртуальними або (в пом’якшеному варіанті північноамериканської термонілогії) символічними.
         Насправді етнос – це поняття географічне. Цю ідею колись сформулював і обгрунтував дійсно геніальний етнолог Лев Гумільов, чим викликав щире обурення і осуд в середовищі радянських етнологів. А він довів це на феноменально великій кількості історичних прикладів і фактів, починаючи з доісторичної доби і закінчуючи ХХ ст.
         Одним словом, ти є – те, де ти живеш. Крапка.
         Вибачте за теорію, можете продовжувати читати.
         Тим часом Тарас Соколик – керівник нашої програми у Вінніпезі, керуючи автом, показував нам поселення менонітів,  де виростала його дружина. Меноніти Канади на 95% походять з нинішньої України (нинішня Запорізька область). І що цікаво, якщо раніше канадські меноніти казали і писали, що приїхали з Росії (і це була правда, адже в ті часи то була Російська імперія), то тепер вони переважно стверджують, що походять з України (навіть не згадуючи своїх до-українських етнічних земель!). Це називається вихованням. Українська незалежність і особливо помаранчева революція зробили своєрідну революцію ідентичності українців (і як бачимо, не лише українців) у світі: стало модно бути українцем або просто з України.
         А потім ми проїхали французькі манітобські поселення. Теж умовність. Ті, кого називають у Манітобі французами – насправді нащадки приїжджих з нинішньої Бельгії. І вони давно вже не “французи”, вони давно вже канадці.
         Знову теорія (і знову можна не читати). У Канаді дуже часто можна почути обурення: українців першої і другої хвилі "погані" канадці не називали “українцями”, а лише Bukowinians, Galicians, Ruthenians, Austrians.  
         Однак насправді, не канадці винні в цьому, і не імміграційні служби і не Австрія, і не Румунія і навіть не Росія. На ті часи взагалі не існувало у загальному вжитку (за винятком вузького середовища українських інтелектуалів) слова “українці”  на позначення одного народу. Тоді в Європі (в тому числі в нинішній Україні) превалювала державна ідентифікація (приналежність до певної держави, наприклад, термін "австрійці" на позначення українців, що приїхали з Австро-Угорщини); ЛОКАЛЬНА ідентичність (буковинці, галичани, волиняки)  і КОНФЕСІЙНА ідентичність (греко-католики – православні).
         Українці з Галичини і Буковини першої і другої  хвиль еміграцій насправді усвідомлювали себе як окремішні спільноти, як різні громади. І життя українських православних і католиків у той час проходило як “в старому краю”, так і в Канаді, паралельно. Шлюби поміж одними і другими довгий час були небажаним винятком. І це не від того, що люди були дурніші від нас, “розумних”. Це був інший час. Інша історична дійсність.
         І от перед нами – Canadian Train of Ukrainian Pioneers – постали дві найстаріші церкви Канади – православна і католицька. Це просто дивовижно, що знаходяться вони по сусідству: так, неначе це було задумано від початку.
         Українська православна церква святого архистратига Михаїла у Гардентоні і українська католицька церква Пресвятої Трійці у Стюартборні досі зберегли специфіку буковинської і галицької громади, яка тоді існувала.
         Треба визнати, що зовні українські православні і католицькі церкви Канади дуже подібні, однак всередині…
         Ось, наприклад, українська православна церква святого Михаїла в Гардентоні: заходиш туди – і бачиш густу, насичену кольористичну гаму, декоративний максималізм (цю тенденцію до перенасичення деталями, дуже часто можна трактувати як українську специфіку, що бере свої корені ще з часів українського бароко), перевантаженість деталями. За тисячі кілометрів від України – я відчула себе там, неначе в своєму дитинстві, згадавши, як потайки відвідувала сільські церковці на Київщині.
Canadian Train of Ukrainian Pioneers
поспішає на службу Божу в українську православну церкву
св. Михаїла в Ґардентоні (Gardenton, MB)
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011


Дзвіниця церкви св. Михаїла
в Ґардентоні
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Пояснювальна таблиця
Церква св. Михаїла як пам'ятка культури
Митрополит Юрій Каліщук в інтер'єрі
церкви св. Михаїла
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011
Інтер'єр української православної церкви
св. Михаїла в Ґардентоні
Вдалося піймати сонячний промінчик
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Такого церковнго "павука" я ще не бачила
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Деталь церковного "павука'
Української православної церкви
в Гардентоні
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Цікавий етнографічний факт:
виявляється, жінки Гардентона дарували свої коралі матінці Божій,
просячи про щось збо за когось.
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Елемент церковного інтер'єру:
підвісний херувимчик
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

         Заходиш в українську католицьку церкву Пресвятої Трійці в Стюартборні – бачиш лаконізм, мінімалізм, делікатність кольору… Відразу згадала батьківщину мого чоловіка -  Стрийщину.
Найстаріша українська католицька церква Канади:
Церква Пресвятої Трійці в  Stuartburn (MB).
Громада Стюартборна разом з владикою
чекають на учасників Canadian Train
of Ukrainian Pioneers.
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Найстаріша українська католицька церква Канади:
Церква Пресвятої Трійці в  Stuartburn (MB).
Вигляд ззаду.
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011







Пояснювальна таблиця на хресті, спорудженому на честь
100 річчя церкви

Владика-емерит Михайло Бздел
в інтер'єрі найстарішої української
католицької церкви Канади
Фото Марка Левицького,
3 липня 2011 р.



Автограф Никити Будки
на Євангелії в Українській Католицькій
церкві Пресвятої Трійці
в Стюартборні.
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011

Інтер'єр церкви Пресвятої Трійці
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011



Розпис на дерев'яній стіні
в Церкві Пресвятої Трійці
Фото Марини Гримич,
3 липня 2011 р.







Розпис на дерев'яній стіні
в Церкві Пресвятої Трійці
Фото Вахтанга Кіпіані,
3 липня 2011 р.







Розпис на хорах Церкви Пресвятої Трійці
Фото Марини Гримич,
3 липня 2011 р.


Розпис на дерев'яній балці
в Церкві Пресвятої Трійці
Фото Марини Гримич,
3 липня 2011 р.



















        Можна любити один зі стилей, а можна однаково любити обидва. Можна ходити виключно до одної церкви, а можна ходити (як, скажімо, моя “мішана” родина: православно-католицька) до обидвох. Це твій власний вибір.
    Для команди Canadian Train of Ukrainian Pioneers величезною удачею було те, що ми в один день побували в цих двох найстаріших українських церквах Канади, на двох цвинтарях, а також на двох службах Божих, присвячених 120-річчю поселення в Канаді, а також те, що на обидвох службах правили владики.

         Знову відступ, тепер ліричний. Якось так склалося, що я більше у своєму житті спілкувалася з владиками діаспори (Канада, Бразилія), аніж України. І я отримала від них великий заряд духовної сили і батьківської теплоти. Я, вирісши в атеїстичному суспільстві, однак в традиції так званого “домашнього православ’я”, мала великі упередження до церковної ієрархії через відомі причини її особливого стилю в Радянській Україні. Однак в Канаді все виявилося інакшим.
         Перший канадський владика, якого ми з чоловіком зустріли в Канаді, був Єпископ Торонто і східної Канади Стефан Чміляр (Most Rev. Stephen Chmilar D.D.). Уявіть собі: нас запросили на святкування ювілею Оттавської семінарії (Holy SpiritUkrainian Catholic Seminary), і нас, за українсько-канадським звичаєм, під час вечері посадили за “чільним столом”. А це значить, що Ви їсте, немов на театральній сцені, перед численними глядачами, і за кожним твоїм рухом стежить сотня пар очей. У тому випадку за нами дивилася сотня священницьких очей. Природно, в рот шматок не лізе і неможливо витиснути з себе слово. Мені було страшно, адже я вперше в житті була присутня серед такої великої кількості священиків. Я страшенно нервувала.
         Однак поряд біля мене сидів єпископ Чміляр і двома влучними жартами він примусив мене спершу посміхнутися, а потім і взагалі – розслабитися. Коли я побачила, що кожен виступ учасників церемонії був пересипаний жартами, я була збентежена і водночас приємно вражена. Було гарно, по-людськи і при цьому, дуже змістовно.
         Спершу я подумала, що ця подія – це, напевно, виняток. Однак пізніше, я зрозуміла, що щира привітність і відсутність помпезності і пихи, яку часто демонструють наші батюшки в Україні, – це є загальний стиль українсько-канадської священницької спільноти, це є тут добрим тоном, це є філософія священницької місії.
         Пізніше я познайомилася з владикою Юрієм Каліщуком (Його Високопреосвященство Архиєпископ Юрій: донедавна Архиєпископ Торонта і Східної Єпархії, нині - Архиєпископ Вінніпеґу і Середньої Єпархії, Митрополит Канади). Його просто обожнюють вірні: він довгий час (поки не дістав митрополію у Вінніпезі) був душею всієї торонтонської (незалежно від конфесійної приналежності) громади.
         Владика Кен Новаківський, Kenneth Nowakowski (the bishop of the Ukrainian Catholic Eparchy of New Westminster, B.C.), з яким ми познайомилися ще в Оттаві, – також завжди життєрадісний і завжди пересипає розмову жартами. Коли група науковців з України і Канади завалила до нього в резиденцію у передмісті Ванкувера, він почастував нас власноруч приготовленою вечерею!
         В Едмонтоні мене вразила особлива душевна тендітність і інтелігентність владики Давида (the bishop of the Ukrainian Catholic Eoarchy of Edmonton).
    Забігаючи наперед, скажу, що в Саскатуні ми познайомимося з владикою Браяном Байдою (the bishop of the Ukrainian Catholic Eparchy of Saskatoon), він надасть нашому перебуванню в Саскачевані особливий братерський дух.

О.Максим Лисак, Ігор Осташ і владика-емерит
української католицької церкви Михайло Бздел
на фоні найстарішої української католицької церкви
в Стюартборні
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.

Юрій Фотій, Ігор Осташ і владика Юрій Каліщук
на цвинтарі найсташої української церкви в Канаді -
Української православної церкви св. Михаїла
в Гардентоні
Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р.





Владика Юрій Каліщук під час служби
на честь українських піонерів Канади.
Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р.

Ігор Осташ та владика-емерит Михайло Бздел
на фоні пам'ятного знака на честь українських піонерів
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.


Таким його обожнює українська громада.
Владика Юрій Каліщук.
Фото Марка Левицького, 3 липня 2011 р.

         Коли ми під’їхали до найстаршої української католицької церкви в Стюартборні, я вперше познайомилася з владикою  Бзделом (Archbishop Emeritus of Winnipeg). Він нас зустрів на порозі біленької, як яєчко, церковці, що стояла на фоні зеленої, чудово доглянутої травички, і привітав нас із посмішкою, від якої душа відразу ж розцвіла. А в Гардентоні на нас чекав митрополит Юрій  Каліщук. Ми обнялися, як рідні: адже нас поєднує стільки спільних акцій, стільки чудових спогадів, а головне, стільки обідів на українських акціях, на яких нас завжди садили поруч! А їжа, як кажуть антропологи, виробляє почуття спорідненості!
         Тут в Гардентоні і Стюартбурні нам дійсно було, як ніколи, добре.
         Я багато об’їздила фармарських околиць в Альберті, які часом викликали у мене якийсь ностальгійний смуток: я собі уявляла, як українці, які завжди просили в канадського уряду дати їм землю з лісом, як вони сумували серед осиково-ялинових гайків, що звуться тут “бушем” (настільки сухим, що, здається від одного розгніваного погляду можуть загорітися), як вони, бідні, тужили за справжнім українським соковитим лісом з густою тінню!  
         Натомість тут, у Манітобі “буш” виглядає більш по-українськи: тут чудові дубові гайки! Але, на жаль, земля тут гірша від альбертської. Як я казала раніше, тут каміння саме росте із землі, як бур’ян. Тому, звичайно, з точки зору вигоди, в альбертських краях фармарувати було більш вигідно.
Манітобський буш (Stuartburn (MB))
Фото Марини Гримич

Дубовий гай в Гардентоні
Фото Марини Гримич




Ой хто там під дубом, під дубочком?
Фото Марини Гримич





Не могла не втриматися, щоб не сфотографувати:
кладовище фармарської сільгоспотехніки на
фармі по сусідству з церквою Пресвятої Трійці (Stuartborn, MB)
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011
Не втримався і Вахтанг Кіпіані:
сліди колишньої фармарської слави.
Стара стайня.
Фото Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р.

Справжній етнограф не зможе пройти повз такий
чудовий артефакт
Фото справжнього етнографа Вахтанга Кіпіані, 3 липня 2011 р.
Гардентон

Етнологи "в полі"
(для тих, хто не роздивився: Олесь Доній)
Фото Вахтанга Кіпіані,
3 липня 2011 р., Гардентон

Демонстрація давнього українського звичаю братання
до і після...
(Демонструють Олесь Доній і Вахтанг Кіпіані)
Фото випадкової особи на фотоапарат Вахтанга Кіпіані
3 липня 2011 р., Гардентон 

         А Ви ніколи не були в фармарському етнографічному музеї? А от ми були!  Це є в Гардентоні, де зібрана велика буковинська, канадсько-буковинська і просто канадська фармарська колекція. Його створила і досі утримує одна людина. Це до питання про роль особистості в історії. Історію роблять не лише (а часто не стільки) учасники подій, а ті люди, які їх фіксують. У Гардентоні історія культури буковинців зафіксована. Значить, про неї довго пам'ятатимуть. 


До українського музею в Гардентоні!
Фото Вахтанга Кіпіані

Реклама одного з найзнаменитіших
щорічних українско-канадських фестивалів
Фото Вахтанга Кіпіані

Цвіт Канадського трену українських піонірів
на фоні цвіту українського музею в Гардентоні
Фото Марини Гримич,
3 липня 2011

Весільний коровай.
Український музей в Гардентоні
Фото Марини Гримич

Фрагмент (рукав) буковинської сорочки
Фото Марини Гримич

Фрагент (рукав) вишитої сорочки
Фото Марини Гримич

Фрагмент (рукав) буковинської сорочки
Фото Марини Гримич

Фрагмент (рукав) вишитої сорочки
Фото Марини Гримич

Українсьько-канадський вишивальний ф'южн.
Чоловіча сорочка
Фото Марини Гримич

Колиска для маленьких українських піонірів
Фото Вахтанга Кіпіані

Інструмент українсько-канадського фармаря
Фото Вахтанга Кіпіані

         Спостерігаючи за учасниками Canadian Train of Ukrainian Pioneers на фармарській околиці, як вони ведуть розмови з місцевими людьми, а також за фотознімками, які вони зробили,  я зловила себе на думці: добра половина з цих людей мають вроджену етнологічну “нюшку”! Наша подорож нарешті стала подібною до мого найулюбленішого   типу професійних розваг - фольклорно-етнографічної експедиції...


Ігор Осташ заходить до найстарішої української церкви в Канаді,
Української православної церкви св. Михаїла
в Гардентоні
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.

Марко Якута (СУСК)
охоплений дослідницькою
лихоманкою
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.





Ну, а щодо Вахтанга Кііпіані ніхто й не дивувався,
коли бачив його найнесподіваніших місцях
в найнесподіваніших позах
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.

Микола Хрієнко зробив свою роботу.
Фото Марини Гримич, 3 липня 2011 р.

Етнографічна топ-модель Канадського Трена
Українських Піонірів Юрй Фотій
Фото Марка Левицького
3 липня 2011 р. 

А це наш невтомний і всюдисущий Марко Левицький в роботі.
Він, як і всі журналісти, не має fancy pictures зі своїм зображенням.
Він фотографує, а його - рідко хто.
Так його "піймав" Вахтанг Кіпіані.

         

Monday 1 August 2011

# 10. ...Тому що Вінніпег – не колишня, а просто українська столиця Канади... For ever.

Вінніпег не схожий на всі інші канадські міста. В ньому є історія. А точніше не історія, а Історія. Бо історія є у всіх міст і сіл, а Історія – це щось фундаментальне і капітальне. В Вінніпезі відчувається фундаментальність і капітальність.
«Золотий вік» Вінніпега припадає на 15 останніх років XIX століття і перших 15 років XX століття і пов'язується передусім з активним розвитком трансканадської залізниці. Це був не лише величезний вузловий залізничний пункт, а й ключовий фінансовий, бізнесовий, політичний, освітній центр Північної Америки. Сьогодні, дивлячись на мапу західної півкулі, видається дещо дивним, чому на рубежі ХІХ і ХХ століть такі високі ставки ставилися на місто, північіше від якого (якщо не брати до уваги Саскатун і Едмонтон на північному заході) зараз знаходяться лише індіянські резервації та національні заповідники. Однак в ті роки перпективи уявлялися інакшими, і сюди не жаліли вкладати великі гроші, і не просто великі, а вЕ-Еликі. Читаючи тодішню вініпезьку пресу, новини політичного і світського життя, мені часом здавалося, що йдеться не про Вінніпег, а про Нью-Йорк...
Що ж сталося? Чому Вінніпег раптом не виправдав надій? Сьогодні вважається, що подальшому розквіту Вінніпегу завадило... будівництво Панамського каналу. Через Вінніпег пролягав найoптимальніший шлях від океану до океану: Європа – Атлантика – Пасифіка. Відкриття Панамського каналу в 1914 році, природно, «перебрав» на себе значну кількість перевезень від океану до океану «не міняючи коня», тобто вид транспорту.
Сьогодні це північноамериканське місто не має колишнього стратегічного значення, однак в ньому лишилася майже незруйнованою колишня стара «фундаментальність». Якщо, наприклад, старе Чікаго майже все перебудоване, і незважаючи на те, що є шедевром сучасної архітектури, старого (гангстерського) Чікаго Вам у ньому не знайти. А у Вінніпезі на деяких старих вуличках він ще є. В його архітектурі залишився дух старої додепресивної Америки.
Цитую себе, колишню, зразка 2007 року (див. мої «Листи жовтябристки здалеку»):
“У цьому сенсі сучасний Вінніпегдуже стильний, він демонструє естетику старої Америки, недарма тут знімаються голлівудівські фільми про знамениті чиказькі гангстерські розборки.
Це просто дивовижне відчуттягуляти центром Вінніпегу, за кілька метрів від головних вулиць Portage (яка лежить на трансконтинентальній дорозі, що єднає Галіфакс на Сході й Ванкувер на заході) і Main Street! Ідеш порожніми вулицями серед білого дня, де стоять дивні для європейського ока будинки, схожі на різнокаліберні сірникові коробки, з обовязковими металевимипожежнимисходами... Ні деревця, ні травинки, загрозлива тиша, підозріла порожність... Насправді, це колишні залізничні склади, де тепер розмістилися різні установи, і навіть музеї і театри. Ці будинки зараз трактуються як cultural heritage (по-нашомупамятками архітектури), і це правильно, у нас в Україні поки що недооцінюється важливість збереження старої індустріальної архітектури. В ній є ні з чим не порівнянний шарм, неповторна маргінальна естетика, ідеологічно дуже близька богеміне тій, декадентській, мережано-порцеляновій, а іншійбунтівній, радикальній, маяковськоподібній. (До речі в Торонтов старих ґуральнях, де колись виробляли віскі, зараз розмістився чи не найкращий мистецький центр, де в кожній старій будові заводського типу є своя шалена галерея сучасного мистецтва, і де просто бурлить богемне життя).
Порівняння столиці Манітоби з гангстерським Чикаго початку ХХ ст. невипадкове. Власне, бандитським був і Вінніпег, в тому числі його північнаукраїнськаоколиця (North End), де колисьпромишлявлегендарний бандит Іван (Джек) Кравченко. Кількома словамице був авантюрист вищого ґатунку, що знав багато мов і бездоганно володів мистецтвом перевтілення, що давало йому можливість блискуче здійснювати свої афери.
Норт-Енд (здається, саме так вимовляли наші українці цю частину Вінніпегу) – це була українська територія на теренах канадських прерій” (http://marynahrymych1.blogspot.com/2009/12/blog-post.html)

Я не даремно почала «здаля», бо так само фундаментальною і капітальною є українська присутність в Вінніпезі. Якщо в Монреалі, Оттаві й Торонто її треба вишукувати, то в Вінніпезі вона просто на долоні, або, як казала моя прабаба Варка, «в рота проситься»: в центрі міста біля Легістратури стоїть (стояв і стоятиме!) потужний пам'ятник Шевченку (роботи Лео Мола), трохи далі - пам'ятник жертвам голодомору, ще кількасот метрів далі – стара стильна староамериканська капітальна будова з намальованою назвою ОСЕРЕДОК, де знаходиться найбільший в Канаді український музей і архів. Очолює його пані Софія Качор, яка так само все робить капітально і фундаментально, бо є ученицею капітального і фундаментального Ярослава Рудницького. Признаюся, коли Canadian Train of Ukrainian Pioneers відвідував Осередок, у істориків і журналістів з його команди «текли слинки»: скільки тут можна всього «накопати»! Тут матеріалів на сотні дисертацій!
Пам'ятник Тарасу Шевченку
(скультор Лео Мол, 1961)
Фото Марка Левицького

О. Максим Лисак промовляє молитву за упокій
душі Великого Кобзаря.
Фото Марка Левицького, 2 липня 2011 р.

Учасники Історичного потягу
разом з Віце-прем'єром Манітоби
Росаною Вовчук вшановують пам'ять
Великого Кобзаря.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.

Canadian Train of Ukrainian Pioneers
біля пам'ятника Шевченку
на фоні фундаментальної Легістратури Провінції Манітоба
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.

Пам'ятник жертвам голодомору в центрі Вінніпегу
Фото Вахтанга Кіпіані, 2 липня 2011 р.

"Вічная пам'ять" жертвам голодомору.
Служить о. Максим Лисак
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.

Будова "Осередку" в Вінніпезі.
Фото Марини Гримич
2 липня 2011 р.

Вхід до Осередку Української Культури.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.

Софія Качор показує Послу та його дружині
рідкісні видання
Фото Марка Левицького, 2 липня 2011 р.

Софія Качор на фоні Слуцького пояса ХVІІ ст.
рекламує довідник "Архівна україніка
в Канаді" (за ред. д.і.н. Ірини Матяш).
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.

Виставка "Бабина скриня" в Осередку,
присвячена 120-річчю поселення українців в канаді.
Фото Марка Левицького, 2 липня 2011 р.

Перше видання "Енеїди"
з колекції "Осередку"
Фото Вахтанга Кіпіані, 2 липня 2011 р.


Граффіті на будові редакції газети
"Український голос"
Фото Вахтанга Кіпіані, 2 липня 2011 р.

Капітальність українського життя в Вінніпезі виявляється ще й в тому, що тут можна знайти не просто одну з його сторін, тут присутнє все: є фундаментальна піонерська і фармарська історія його околиць, є історія української робітничої української громади, є діпістська історія, були тут націоналісти і соціалісти, помірковані і радикали, віруючі і безбожники, праві й ліві, істеблішмент і страйкарі, наукова, політична, мистецька еліта і легендарні зулігани на кшталт вищеназваного Джека Кравченка...
Знову себе цитую зразка 2007 року:
“…Mи зацікавилися одним шматочком Норт- Енду. Уявіть собі гротескне перехрестя: на одному розівеличезний, нині діючий католицький собор; на другомустара дзвіниця колишньої церкви, яку збудували василіяни, поряд з неюдіючий старечий дім, де нині доживають віку так звані канадськікомуністи”, а по суті, соціал-демократи, що співчували Радянській Україні; перед входом до старечого дому – „комуністичнийпамятник Франкові; на третьому розі перехрестядвоповерховий будиночок з магазинчиком, де колись розташовуваласясаля (тобто зал) Ястремського” – осередку молодих радикалів, по суті, соціал-демократів, які кликали себедрагоманівцями”, а частковопросто місцевих розбишак. Цейбукетнині знаходиться в центрі індіянської кримінальної спільноти
Так от. Колись на цьомуекстремальномуперехресті відбувалися страсті-мордасті: коли у василіянській церкві, від якої нині лишилася тільки дзвіниця, правив отець Филипів, який вважав, що 99% людстваце вороги Ісуса Христа, – навскіс, через дорогу, в салі Ястремського (а це 10-15 метрів) молоді радикали, драгоманівці і просто хулігани горлали антиклерикальні пісні, заглушуючи службу...
Чим не – „місто контрастів”? До речі, недалеко була розташована колисьекспериментальнаукраїнська протестантська церква Ukrainian Labour Temple, зорганізована здебільшогодрагоманівцями” (повний фюжн! Такому креативу позаздрила навіть я, що ніколи не жалілася на брак фантазії!). Власне, церква проіснувала недовго, бо українці ніяк не могли порозумітися з пресвітеріанами, що взялися їм допомагати.
Таким був Вінніпег початку ХХ ст. Справжній Вавилон”.

Капітальність Вінніпега виявляється і в "капітальності" його мешканців. 

Капітальність вінніпезців може бути такою:
віце-прем'єр-міністр Манітоби
Росана Вовчук.
Фото Марка Левицького, 2 липня 2011 р.

Капітальність вінніпезців може бути і такою:
Софія показує автографи відомих виконавців на своїй гітарі.
Фото Вахтанга Кіпіані, 2 липня 2011 р.


Капітальність вініпезців може бути і такою:
сторічна вінніпезька мешканка
зустрічає Canadian Train of Ukrainian Pioneers
на вокзалі.
Фото Марини Гримич,
2 липня 2011 р.


Не можу втриматися, щоб не дати це фото:
зустріч на Вінніпезькому вокзалі
Фото Марини Гримич,
2 липня 2011 р.
А особливо це:
наймолодші і найстарша вінніпезці
зустрічають Canadian Train of Ukrainian Pioneers.
Фото Марини Гримич,
2 липня 2011 р.


У розділі про Торонто я назвала Вінніпег «старою українською столицею Канади». Це не мої слова. Тут, у Канаді так прийнято називати Вінніпег. Однак на цей раз, я прийшла до висновку, що Вінніпег – це не колишня українська столиця Канади, вона нею і є, бо ніде, в жодному місці країни немає такої української фундаментальності й капітальності, як у Вінніпезі. Та й не дивно, слово капітальність споріднене зі словом capital (столиця), а фундаментальність - з фундаментом. Так, у Вінніпезі закладений фундамент українсько-канадської культури.
Не буває колишніх президентів, прем'єр-міністрів і Послів. Столиці бувають колишніми, але це - не про Вінніпег. До речі, тут знаходиться «серце» (митрополія) Української Католицької Церкви Канади і Української Православної Церкви Канади. Шкода, що "громадське" серце "трансплантоване" до Оттави. Тут, у Вінніпезі, воно було б на своєму місці.
Думаю, що бренд «Вінніпег як українська столиця Канади for ever» має жити.


2 липня 2011 р. в скультурному парку Лео Мола у Вінніпегу відбулася урочиста акція, присвячена 120-річчю українського поселення в Канаді. Золотий спонсор - готельний комплекс Canad Inns, президент Лео Ледоговський. Leo Ledohowski - це ще один приклад українського успіху в Канаді (http://mpue.ca/Osvita/website/documents/LeosBioFINAL.pdf), віднині Почесний Консул України в Вінніпегу. Виріс на українській фармі, в дитинстві діпомагав збирати батькові каміння з поля (в Манітобі каміння "росте" з землі, як бур'ян, і його треба щороку збирати), а став професором університету, громадським діячем, успішним бізнесменом, одним із меценатів "Музею прав людини", що будується в Вінніпегу. Його донька - Dr. Lindy Ledohowski -  відомий в Канаді дослідник українсько-канадської культури (http://lindyledohowski.com/).


Leo Ledohowski
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Скультурний парк Лео Мола у Вінніпегу 




Остап Гавалешка отримує нагороду
Міністерства закордонних справ України
за взірцеву роботу на посту Почесного консула України
в Вінніпегу. Вручає Посол Ігор Осташ.
Фото Марка Левицького, 2 липня 2011 р.

Народний депутат України Олесь Доній, Марина Гримич,
Посол України в Канаді Ігор Осташ,
Почесний Консул України в Вінніпегу Лео Ледоговський,
Віце-перм'єр-міністр Манітоби Росана Вовчук (Вовчак),
Голова українсько-канадської парламентської групи
Джон Сопінка.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Парк скульптур Лео Мола, Вінніпег 




PS: Smile! Скультурні композиції Лео Мола VS скульптурні композиції Канадського Трена Українських Піонірів.


Трембітар Лео Мола VS
Трембітар Юрко Фотій.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Парк скульптур Лео Мола
у Вінніпегу

Чемна дівчинка Лео Мола
VS Чемна дівчинка Калинка.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Парк скульптур Лео Мола
у Вінніпегу

Бандурист Лео Мола
VS бандурист Ярослав Джусь
Фото Canadian Train of Ukrainian Pioneers
2 липня 2011 р.
СКультурний парк Лео Мола у Вінніпегу

Бандурист Лео Мола
VS не-бандурист Юрій Стадніченко.
Фото Canadian Train of Ukrainian Pioneers

"Surprise"  Лео Мола.
На жаль, ніхто з Канадського Трена Українських Піонірів
не захотів позувати поряд з нею.
От був би дійсно сюрпрайз!
Фото Вахтанга Кіпіані,
2 липня 2011 р.
СКультурний парк Лео Мола у Віннпегу

"Родина" Лео Мола.
Фото Вахтанга Кіпіані

"Полярний пілот" Лео Мола.
Я не встигла підбігти, щоб сфотографуватися. Шкода, мій образ.
Фото Вахтанга Кіпіані

Dr. Lindy Ledohowski
VS об'єкт своїх досліджень.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Парк скульптур Лео Мола
у Вінніпегу

А це скультура Олега Лесюка
переходить з його рук і рук Посла
до рук заступника мера Вінніпегу.
Фото Марка Левицького,
2 липня 2011 р.
Парк скульптур Лео Мола
у Вінніпегу