Український
Саскатун мені захотілося назвати маленьким швейцарським годинничком, настільки
тут все було чітко, логічно, чисто, правильно, розумно, корисно і красиво. І
все вміщається в одному – за українськими мірками – невеличкому місті. Через нього протікає річка Південний Саскатун, через яку (прикиньте!) побудовано 7 мостів.
Історичний
потяг українських піонерів мав насолоду проїхатися українським Саскатуном. Ми
побачили сім українсько-канадських чудес.
Чудо
перше. Український бізнес.
Український бізнес в Канаді - не дурничка. Це тема для окремої книги. Чого вартує фірма "Караван" (Віце-президент Джон /Іван Іванюра) з Торонта, яка має в своєму парку 700 могутніх вантажівок, що здійснюють автотранспортні перевезення по всьому континенту, під пильним оком електронного диспетчера! Чи "Ковбаси Ставничого" з маленького містечка Мандер, де його колишній власник, нині покійний Ед Ставничий, колись навіть був мером, і за тих часів у ньому стоїть пам'ятник українській ковбасі! Але оскільки зараз мова про Саскатун, розкажемо
про ще один український бізнес - MD Ambulance,
по-нашому – швидка допомога Майка
Дутчака. (http://www.mdambulance.com/).
Нас,
сонних і розледачілих, енергійний чоловік на ім'я Дейв Дутчак зрання запхав у
маленький автобус і повіз «показати свій бізнес». Ми, спросоння, ще не
докумекали що і до чого, бо в нашій програмі цієї подорожі не значилося, однак
стиль їзди Дейва дав нам знати, що бізнес Дутчака пов'язаний з дуже швидкою і
водночас дуже безпечною їздою. Згодом, уже опинившись на фірмі, ми зрозуміли,
що його бізнес пов'язаний не лише з дуже швидкою і водночас дуже безпечною
їздою, а й з дуже швидкою і дуже ефективною першою медичною допомогою.
Виявляється,
у Канаді приватні фірми можуть надавати послуги по оперативниму перевезнню
хворих до лікарні і наданню їм невідкладної допомоги на місці нещасного випадку. На відміну від наших
станцій швидкої допомоги, в бригадах тут не лікарі і не фельдшери, які вчилися в
медичних закладах, а спеціалісти з надання невідкладної допомоги, що в Канаді є
окремим видом діяльності, окремою професією, який включає не лише першу
медичну, а й фізичну, психологічну тощо допомогу. Тут працюють добре
натреновані, сильні фізично і духом люди.
MD
Ambulance – це практично а) гараж, де знаходиться транспорт різних видів,
включно з вертольотами, спеціалізованими реанімаційними автобусами і з сучасною
диспетчерською; б) людський
ресурс: бригади водіїв, пілотів, механіків і спеціалістів з надання екстренної допомоги;
в) склад всього необхідного для надання невідкладної допомоги, і повірте: в них
немає слова «немає», коли потрібно врятувати людину. Звичайно, все це керується електронним мозком, при цьому
тут величезну роль відіграє людський фактор.
Крім
того, MD Ambulance – це сімейний (з гордістю скажемо український) бізнес, яким
займається три покоління родини Дутчаків.
Історія цього
підприємства бере початок в далекому 1957 році, коли молодий чоловік українського
походження Майк Дутчак, що з прерійського містечка Блейн Лейн, повіз своїх
дітей, що потрапили в дорожньо-транспортну пригоду, до лікарні. В дорозі він
прийшов до висновку, що в Канаді вкрай потрібна така служба, яка оперативно доставляє
хворих чи потерпілих до спеціалізованих закладів. І вже за кілька місяців він розпочав
свій бізнес.
Сьогодні
MD Ambulance є взірцевим бізнесом, яким керує син Майка Дейв. До слова сказати, він є власником
унікального реанімаційного автобуса для дітей, аналогів якому у світі одиниці, обладнаний за останніми
вимогами часу.
Чудо друге. Саскачеванський університет. Коледж Святого
Томаса Мора.
Хто
любить попа, хто попадю, а хто попову дочку. Я люблю університети. Це – моя стихія.
Так само, як гонщик з трепетом підходить до гоночної машини, відчуваючи, як у
нього піднімається адреналін, так у професора починає «лоскотати» під ложечкою
і підніматися тонус, коли він потрапляє в університетське містечко. Так було у мене,
коли ми зайшли на територію UoS (University of Saskatchewan, Університет
Саскачевану).
Університет
– це жива істота, яка має свій біологічний ритм. Подібно до ведмедя, він впадає
раз на рік у сплячку, однак, на відміну від ведмедя, – не в зимову, а в літню.
Ми
якраз втрапили в Саскачеванський університет, коли він перебував у літній
сплячці, не було чути і духу студентів, але що здивувало: ніде не було ні
сліду занедбаності, газон - ідеально зелений і короткий!
Дурничка!
– скажете Ви. Ні. Це не є дурничка, - скажу я Вам як людина, яка провела в
університетах значну частину свого життя. Це – стиль, це ставлення до університету,
який ніколи, ні за яких обставин не повинен виявляти ознаки занедбаності.
 |
Одна з будов Саскачеванського уноверситету.
Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
Посол уважно слухає лекцію про історію уноверситету.
Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
Микола Хрієнко записує почуту інформацію.
Фото Вахтанга Кіпіані |
Університет
Саскачевану має традиційно потужну українознавчу школу. Звичайно, Канада
славиться своїми українознавчими центрами, однак лише одному університету
«пощастило», що до нього завітали учасники проекту Історичний потяг українських
піонерів, тож хвалити будемо саме його. Тим більше, що він став першим вищим навчальним закладом, який запровадив курси з української мови та літератури, за які студенти могли отримувати "кредити" (тобто були повноцінними, а не факультативними).
Частиною
Університету Саскачевану є Коледж Святого Томаса Мора, де б'ється серце
саскачеванської україністики. Він був заснований отцями-василіянами у 1936 році. Одним із його підрозділів є Прерійський центр дослідження української
спадщини (http://www.stmcollege.ca/pcuh/index.php), яким керує моя землячка, Наталя Ханенко-Фрізен. Виявляється ми
обидві виросли на київському Євбазі, але дізналися про це лише цього літа.
Доктор
Наталія Ханенко-Фрізен є професором Департaменту антропології та релігійних студій Саскачеванського
університету. Її життєвий шлях –
це ще одна історія українського успіху в Канаді, причому іммігрантського
успіху.
Узагалі,
скажу до слова, людям, що іммігрували в Канаду чи в будь-яку іншу країну, дуже
тяжко там самореалізуватися в повній мірі, адже їм треба проходити величезні випробовування
по адаптації і навіть елементарно – по виживанню і подальшому входженню в чуже
за культурою і цінностями суспільство, де вони повинні стати «своїми». Це річ
непроста. Тому як правило, історія успіху в чужій країні починається з дітей
іммігрантів. Виняток становлять професіонали із затребуваних спеціальностей,
яким у нашій країні традиційно добре навчають, наприклад, спеціалісти з
IT-технологій.
Вибитися
нашому «гуманітарію» в люди, причому на одну з найвищих в університетському
світі сходинок, – це успіх. Наталя Ханенко-Фрізен пройшла всі сходинки кар'єри
від студентки до професора університету і директора дослідницького центру,
причому в досить молодому віці.
 |
Др. Наталія Ханенко-Фрізен
Фото Вахтанга Кіпіані |
Зараз
діяльність Центру досліджння української спадщини концетрується навколо усної
історії. Одними з найостанніших проектів є Усна історія деколективізації в Україні 1990-х
років: селянський досвід та Усна історія в преріях – соціокультурні зміни.
Перший проект виконувався в Україні. Взагалі будь-який
методично правильно здійснений проект по збираню усної історії є цінним сам по
собі, оскільки дає можливість нам пізнати реальну, людську історію, а не
історію держави, часто заідеологізовану і заполітизовану, яка абсолютно не
дає уявлення: а як же жили люди? Цінність проекту усної історії тим вища, чим
менш віддаленішим у часі є досліджуваний період. Адже людська пам'ять має
властивість трансформувати інформацію, закладену в неї, відповідно до ціннісної
системи свого носія, або під впливом зовнішніх чинників. Так нерідко на пам'ять
респондента нашаровується додатковий інформаційний або міфологічний пласт. Я як
польовик постійно стикаюся з таким. Свідчення людей про віддалені в часі події
втрачають значення документів, стаючи оповідальним фольклором, народними
оповіданнями, наприклад.
Тому
дуже важливо вчасно «піймати» тему, яка є актуальна для історії, але разом з
тим не дуже віддалена в часі.
Проект Усна історія
деколективізації цінний саме
як докладний документ про перший період в нашій історії після незалежності. Ми,
в Україні, додумалися б до збирання цих свідчень лише через десять років, коли
бабцям і дідусям довелося б «ексгумувати» свою пам'ять. А Наталія
Ханенко-Фрізен взяла й зробила це вчасно.
Саскачеванський
університет. Синхротрон.
Що
нас здивувало в Саскатуні – це те, що університет, хоч і розташований в
прерійській (сільській) провінції (по нашому – області), однак у ньому
зосереджені величезні матеріальні і інтелектуальні ресурси держави.
Взагалі,
до слова кажучи, хочу переповісти інформацію, з якою з нами поділився Кен
Кравець, віце-прем'єр провінції Саскачеван і міністр фінансів. Він, разом зі
своєю чарівною дружиною Ґейл, подорожував разом з нами по Саскачевану. Отже,
він розповів, як провінційний уряд піклується про те, щоб випускники
університету «не тікали» з «сільської» провінції. Їм надаються величезні
фінансові пільги і бонуси у перші роки перебування в провінції після закінчення
університету, ці пільги і бонуси вимірюються десятками тисяч доларів. Це дає
можливість спеціалістам «зачепитися» за Саскачеван і лишитися тут назавжди.
До
речі, «сільська» провінція є не виключно сільською. Вона має величезний
промисловий потенціал. Так, район Саскатуну є найбільшим у світі експортером
урану.
Під
час екскурсії по Саскачеванського університету ми потрапили в дивовижну будову,
в якій розташований синхротрон (http://en.wikipedia.org/wiki/Canadian_Light_Source).
Уявіть собі якийсь обласний центр в Україні, де в університеті розташований
світового значення науково-дослідний об'єкт ціною в мільярди доларів! Ні,
такого собі явити (принаймні поки що) неможливо. А в прерійській канадській
провінції це цілком можливо.
 |
Синхротрон.
Фото Вахтанга Кіпіані. |
 |
Учасники поїзда роблять вигляд, що добре розуміють лекцію по синхротрону.
Фото Марка Левицького |
Саскачеванський
університет. Пам'ятник Лесі Українці.
Він
розташований на території університетського містечка. Дуже приємно було
його там відвідати. З ним також пов'язана архетипічна історія: він побудований
за підтримки радянського уряду, подібно до пам'ятника Шевченку в Торонто. (Зараз трохи дивно усвідомлювати, що
радянська влада дбала про збереження української пам'яті в діаспорі і навіть
давала на це гроші, в той час як сьогодні багато-хто дума
є, що діаспора сама повинна давати гроші Україні). Отже, з пам'ятником Лесі Українки в Саскатуні сталася подібна до
торонтонської історія: громада (її більша частина, націоналістично орієнтована)
не хотіла приймати в дар комуністичний подарунок.
Його із задоволенням
взяв до себе університет. Минуло півстоліття, і забулося, хто і кому його
подарував. Цей пам'ятник просто став окресою університетського містечка в
Саскатуні, одним із ключових місць, що маркують історичну спадщину провінції.
 |
Пам'ятник Лесі Українці в Саскатуні.
Фото Марка Левицького |
 |
Леся Українка зблизька. Плаття в стилі Юлі Тимошенко.
Фото Вахтанга Кіпіані. |
 |
"Поїзд" біля Лесі.
Фото Марка Левицького |
 |
Такі пам'ятники в Саскатуні...
Фото Вахтанга Кіпіані |
 |
І такі...
Фото Вахтанга Кіпіані |
Чудо третє. Українські церкви
і монастир сестер св. Йосифа у Саскатуні.
Українські
церкви Канади – це тема, напевно, просто бездонна. Про це можна говорити і
говорити безкінечно і, звичайно, не можна якійсь церкві надати перевагу – ні
найпишнішій міській, ні найскромнішій фармарській. Всюди Ви знайдете щось
особливе, воно вас дивуватиме і заворожуватиме.
У
Саскатуні ми відвідали Український Правосланий Собор Святої Трійці, де нас
зустрів парох о.Маковський (до речі, дядько олімпійського чемпіона), розповівши
про життя парафії (фото Марка Левицького).
 |
| Add caption |
Нас зацікавив той факт, що громада прийняла до себе
православних Ефіопії, які спершу несміло відвідували українську церкву, а потім
стали приносити ритуальні хліби на свої свята, так і закріпившись за
українською парафією. Взагалі – це абсолютно чудова історія про українські
церкви, які приймають до себе в громаду не за етнічним принципом, а за
конфесійним. Це свідчить, що з вузькоетнічної українська церква стає
«канадською». Звичайно, дехто має застереження, мовляв, може втратитися її
«українськість». Однак насправді, церква не втрачає свою українськість, а навпаки,
прищеплює її іншим етнічним спільнотам. Чий бичок не скакав, а телятко наше. Це по-українськи.
Український
Католицький Собор Св. Юрія зачарував нас своєю архітектурою і інтер'єром (фото Марка Левицького).
Українська
Православна церква Всіх Святих (пастор Б.Демчук), побудована за участі
нинішнього голови Саскачеванського провінційного КУКу талановитого архітектора
Славки Кіндрачука, має найоригінальніший у світі «павук».
 |
Церква Всіх Святих у гуцульському стилі
Фото Марка Левицького |
 |
Пам'ятник Митрополиту Іларіону
на фоні українського сеньйорського (старечого) будинку.
Фото Марка Левицького |
 |
Зверніть увагу на світильник ("павук").
Фото Марка Левицького |
 |
Не знаю хто прекрасніший - церква чи Марійка Бурмака на її фоні.
Фото Марка Левицького |
Монастир українських сестер
св. Йосифа.
Цей
монастир від нашого першого кроку на монастирській землі зайняв одне з найвищих сходинок у рейтингу найулюбленіших
місць, які відвiдав Історичний потяг українських піонерів. А зустріли нас тут дуже оригінально (фото Марка Левицького):
Можливо, тому, що
для більшості учасників Потяга це був несподіваний досвід.
Більшість
з нас уперше зустрілася з представниками жіночого монашого згромадження сестер
св. Йосифа: відкриті до людей, життєлюбні, з чудовим почуттям гумору,
креативні, активні в суспільстві поза стінами монастиря - там, де їхня допомога
найбільше потрібна.
Так, місія згромадження Сестер св. Йосифа
Обручника Пречистої Діви Марії (ЗССЙО) (так званих Йосифіток) полягає в організації та опіці над
сиротинцями, праця у лікарнях (в тому числі державних), в притулках для
немічних та бідних. Сестри св. Йосифа у Саскатуні утримують “Дім св. Йосифа”,
де доглядають за старими і немічними. Вони розповідають про своїх “підопічних”
з таким захопленням, як ми – про своїх дітей. Дім св. Йосифа – це місце, яке я пообіцяла собі
відвідати наступного разу.
Сам
монастир сестер св. Йосифа у Саскатуні ще добудовується. Він має великий двір, чудово
спланований і викладений з гарного світлого каменю. Серцем монастиря є капличка
Преподобних Олімпії та Лаврентії, сестер жіночого монашого згромадження св.
Йосифа, великомучениць, яких канонізував, разом з 25 іншими мучениками, Папа
Іван Павло Другий під час свого історичного візиту до України. Ці сестри були
вислані до Сибіру в 1950 р. за свою віру і через два роки, перебуваючи в
нелюдських умовах, померли. Мощі сестер були перевезені до Монастиря сестер св.
Йосифа в Саскатуні.
У капличці преподобних сестер Олімпії та Лаврентії.
Фото Марка Левицького
 |
| Add caption |
У
монастирі ми мали чудовий обід разом з сестрами і з єпископом Саскатунським
УГКЦ Браяном Байдою, який був співорганізатором багатьох наших акцій у
Саскатуні.
 |
Ми готові скоштувати монастирські страви.
Фото Марка Левицького |
 |
І ми також готові скоштувати монастирські страви.
Фото також Марка Левицького |
 |
| Обмін подарунками: Посол подарував сестрам чудову "петриківку" |
 |
Учасники поїзда отримали цілу гору подарунків. Серед них - дуже акриальна річ - засіб від саскатунських комарів!
Фото Марка Левицького. |
 |
Владика Саскатунський Браян Байда і сестри монастиря св/ Йосифа
виконують пісню, щё самі склали,
про преподобних сестер Лаврентію та Олімпію
Фото Марка Левицького |
 |
| Марійка Бурмака сама визвалася заспівати... |
Ми
були зачаровані, яке велике значення надається в монастирі естетиці. Тут все –
від ікон, які розписують самі сестри, від пісні, написаної сестрами до маленької серветочки на столі і до голубця в тарілці - є витвором
мистецтва. Цікава тема для дослідження: естетика монастирів. Тут дослідникові
було б багато роботи.
 |
| Add caption |
Монастир
Сестер св. Йосифа в Саскатуні – дуже світлий. І в прямому, і в переносному
значенні слова. Сестри св. Йосифа, так само як і Сестри Служебниці (ще одне
монаше згромадження в українській католицькій церкві) несуть «у світ», тобто
нам, світським людям, світлу радість, життєлюбство і безмежну любов.
Чудо четверте. Інститут ім. Св. Петра Могили
Коли
ми проїжджали повз будову Інституту Петра Могили, віце-прем'єр-міністр
Саскачевану Кен Кравець ностальгійно вигукнув: «Он вікно моєї кімнати, де я
жив!»
І
хоч ми тут не мали часу зробити там зупинку, в нашій оповіді зупинка
обов'язково має бути. Бо українські інститути в Канаді – це дійсно
українсько-канадське чудо.
Інститут
ім. Св. Петра Могили – це один з мережі українських освітьо-резидентських
інституцій в Канаді. Засновували їх як православні громади (в Саскатуні – це
Інститут Св. Петра Могили), так і католицькі (Інститут Андрея Шептицького в
Саскатуні). Зараз молоді часом дивуються, чому українці в Канаді не будували установи спільно: і
католики (галичани) і православні (буковинці). Адже це набагато вигідніше, аніж
дублювати однакові інституції! Однак то були інші часи. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
буковинці і галичани відчували свою етнічну і конфесійну індивідуальність і
окремішність, і це треба сприймати як позитив. А тепер ми користаємося з цього:
зараз ми маємо вдвічі більше чудових українських інституцій в Канаді! Одні - це подарунок від православної громади, другі - від католицької!
А
тепер про Інститут Петра Могили. Він був заснований як школа з гуртожитком
(резиденціями) ще в 1916 році (http://www.mohyla.ca/history.php).
Уявіть
собі – 1916 рік! Лише деякі з українців перебувають 25 років в Канаді, а більшість – зовсім віднедавна в цій чужій-чужині. Вони приїхали до цієї далекої країни – бідні, перелякані,
затюкані. Вони, не піднімаючи голови працювали на своїх 60 гектарах землі, за
безцінь їм наданими. А коли стали піднімати голови, то побачили: якщо вони
хочуть «вибитися в люди» в цій країні як народ, вони повинні вивчити своїх дітей.
Канада
давала такі можливості всім: середня освіта тут була обов'язковою. Навіть в
найвіддаленішій околиці була побудована школа – так звана «однокімнатна школа»,
де вчилося одночасно 7-8 класів.
Однак, щоб учитися далі (в старших класах), треба було їхати до міста. І от українці,
що самі ще не зовсім наїлися і не зовсім насолодилися ситим життям, почали збирати гроші і будувати
такі Інститути по всіх прерійських провінціях. Там їхні діти ("з фармів") жили,
відвідували старші класи школи, школи для вчителів, університет. Вони там також
харчувалися, а крім того, мали змогу вивчати українські предмети українською мовою. І завжди тут вирувало українське життя.
Ну,
хіба не чудо?
Інституту
Петра Могили майже сто років. І він ще діє, незважаючи, що ситуація в країні
вже змінилася. Діють такі Інститути по всій Канаді. Це чудовий гуртожиток з
їдальнею для молодих людей українського походження, а також осередок
українського молодечого життя.
Чудо п'яте. Білінгвальна школа.
Іще одне чудо. Іще
один винахід канадської освітньої системи. Уявімо собі, що в далекій Канаді
офіційно, за державні кошти утримуються школи, де частина обов'язкових
предметів викладається українською мовою! Тільки вдумайтеся! Це не приватні –
суботні школи. Це нормальна загальноосвітня школа. Кількість їх зараз
вираховується кількома десятками. Це, скажу я Вам, - дуже багато, хоча самі
канадці нарікають, що колись було набагато більше.
Білінгвальні
школи мають спеціально розроблені, дуже серйозні навчальні програми. Вчаться та переважно українці, однак часом трапляються іноетнічні вкраплення.
Так,
мені одна словачка, мама двох дітей, розповідала, що українська двомовна школа – це для неї спосіб тримати дітей у близькій до словацької культурі.
Іще
один цікавий випадок стався зі мною і чоловіком у Вінніпегу. Ми якраз обідали в
ресторані готелю. До нас підійшов офіціант-філіпінець і спитав: ви, часом, розмовляєте не українською мовою? –
Так, українською! – Він зрадів: Ви знаєте, мої діти навчаються в українській
школі! - Чому? – здивувалися ми. - Там діти дуже інтелігентні, в школі хороша
дисципліна і добра система навчання.
Цікаво? І ви думаєте, це – виняток? Ні. Я
кілька разів чула, що в українські білінгвальні школи ходять філіпінці. І
навіть соліст легендарного танцювального ансамблю в Едмонтоні «Шумка» – також
походженням з Філіпін.
Чудо шосте.
Курилик.
Василь
Курилик – це безперечне українсько-канадське чудо. Художник-примітивіст, народившись в
іммігрантській сім'ї з Буковини, в сотнях своїх полотен та ілюстрацій зміг реалізувати
те, що не змогли зробити «корінні» канадці: відтворити історію Канади, з усіма
її болючими і складними сторінками. За його картинами можна видавати не лише
ілюстровану історію Канади, а й етнографію Канади. Чи це ілюстровані ним дитячі
книги «Зима прерійського хлопчика» і «Літо прерійського хлопчика», чи це цикл
картин «Північне Різдво», де йдеться про Ісусика, який народився в іглу інуїтів
(по-нашому, ескімосів), чи це цикл картин «Українські піонери», що знаходяться
в найкращій художній галереї Канади, чи це цикл робіт «Польсьскі канадці», -
всюди він є геніальним художником, істориком, мислителем.
У
Саскатуні ми двічі побачилися з Куриликом (маю на увазі його творчість). По-перше, це панно
в капличці Коледжа Томаса Мора. Будучи знаменитим і вусокооплачуваним
художником на час, коли отці-василіяни замовили йому розмалювати капличку (1976 р.), він
відмовився від платні і практично робив цю роботу денно і нічно, і врешті решт виконав її за
10 днів.
Сюжет панно
шукуючий. В основі біблейський вислів «Всі, хто голодний і спраглий, прийдіть до
мене!» У центрі – фігура Ісуса Христа, біля якого стоять кошики з хлібом.
Навколо нього – безмежна прерія, де зібрався весь прерійський народ – британці, іммігранти, індіянці. Є серед них і численна група українців, зображених на фоні трьох прерійських елеваторів (архетипічний прерійський мотив). Всі
чекають своєї черги на хліб. А розносять їм його отці-василіяни. І хліб ми
розуміємо не лише як матеріальну субстанцію, яка може наситити тіло, а й
духовну.
Другий "Курилик" був в Українському музеї Канади. Це вже інший Курилик. «Земний». Він розповідає про життя української
жінки-піонерки. Курилик був дуже сенситивним до жіночої теми.
Чуде сьоме. Люди.
 |
Рой Романов, дванадцятий прем'єр-міністр Саскачевану
Посол України в Канаді Ігор Осташ
Фото Марка Левицького |
 |
Зліва направо:
Кен Кравець, Віце-прем'єр Саскачевану, Рой Романов, 12 прем'єр-міністр Саскачевану, Марійка Бурмака,
Ігор Осташ, Верховний Суддя Джеральд Сенюк, Марина Гримич, Олесь Доній |
 |
| З хлібом сіллю нас зустрічали в старечому домі Єпископа Іларіона. |
 |
| А це "наші люди"! |
 |
І це наші...
Фото Марка Левицького |
